Культуру ведення вівчарства в Одеській області внесли у список нематеріальної спадщини України.
Про це 6 травня повідомили у Міністерстві культури України.
Отари овець є незмінною складовою краєвидів безмежних степів Бессарабії вже сотні років поспіль. Овеча бринза, баранина, вовняні ковдри, ткані килими – це візитівки краю, які об’єднуються навколо живої традиції вівчарства та передаються ланцюгом поколінь з давніх-давен і до сьогодні.
Вівчарство є традиційним промислом багатонаціональної Одещини. Галузь вівчарства поширена по всій території Одеської області й практикується українцями, національними спільнотами болгар, гагаузів, молдован. Найбільш розповсюдженим регіоном є територія півдня Бессарабії: в Болградському, Ізмаїльському, Білгород – Дністровському районах.
Зокрема це села:
– село Котловина Ренійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області;
– село Виноградівка Болградської міської громади Болградського району Одеської області;
– села Тарутинської селищної громади Болградського району Одеської області;
– м. Болград Болградської міської громади Болградського району Одеської області;
– село Фрумушика – Нова Бородінської селищної громади Болградського району Одеської області;
– село Фурманівка Кілійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області;
– село Новоселівка Кілійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області.
До нематеріальної спадщини внесли знання, пов’язані з вівчарством, а також нові елементи з південної частини Бессарабії, “гру в крем’яхи”. Це старовинна гра в “кісточки”, поширена серед боллгарів та гагаузів, яку зберегли старші покоління жителів регіону.
“Я ніколи не бачила, щоб українські діти грали в крем’яхи чи камінці…. Болгари і гагаузи української Бесарабії досі грають в гру свої предків, називаючи її ашики, аршиці, рашици. Загалом це одна з найдавніших ігор людства, вона пам’ятає зародження людської цивілізації на нашому континенті. Від того вона відома впродовж тисячоліть чи не всім народам Старого Світу, входить до національної культурної спадщини декількох країн, які попіклувалися про її збереження. Дуже шкода, що наше покоління вже не знає тих крем’яхів”, – розповіла дослідниця Інна Шипилова.
Крім того, до списку нематеріальної культурної спадщини віднесені:
- традицію рогозоплетіння у селах Вінницької області;
- традицію вбирання могильних хрестів у Рівненському Поліссі;
- приготування української традиційної страви “Голубці”;
- традицію “віншування Василів” у селі Липівка Рогатинської громади Івано-Франківської області.
Загалом у переліку 68 різноманітних елементів.