“Усе, що відчувається тут, серед груди каміння від зруйнованої ракетою багатоповерхівки — страх“, — каже пані Лариса.
Біля свого будинку в рідній Сергіївці вона вперше за останні кілька місяців. Дорогою зустрічає сусідів, з якими пережила найстрашніші події у житті. Люди вітаються та показують одне одному свої шрами.
Трагедія у Сергіївці 1 липня забрала життя 22 людей і стала найкривавішою в Одеській області від початку повномасштабної війни. По житловому будинку та базах відпочинку ворог вдарив ракетами Х-22. Така ж вбила людей у Дніпрі 14 січня.
Утім, будинок у Сергіївці зазнав дещо менших руйнувань. Тут, попри деінде відсутність стін та аварійність, продовжують жити люди. Усього близько десяти родин. Інші ж чекають на відновлення своїх осель, щоб повернутись додому.
Серед них і Лариса Шмалько. Після ракетного удару жінка переїхала в батьківський дім. Ступаючи на поріг власної оселі, де на стінах досі лишились краплі крові, а у повітрі стоїть запах гарі, одразу згадує події того дня.
“Я стояла на балконі, як мені подзвонив син. Побігла до спальні за телефоном і знов повернулася до вікна. Син почав кричати, щоб я тікала, мовляв, ракета летить. Я простягнула руку до вікна, як мене перевернуло. Удар”. Я осліпла, впала і почала кричати, почала повзти до ванної. У мене там була набрана миска з водою, куди я опустила обличчя. Але бачити не стала і поповзла до ліфта в під’їзді. Звідти мене виніс син”, — згадує пані Лариса.
Фото: Лариса Шмалько, постраждала від ракетного удару в Сергіївці
Пані Ларисі одній з перших серед постраждалих надали медичну допомогу. Та обличчя було настільки посічене склом, що жінці довелось пережити декілька пластичних операцій.
“У мене була контузія лівого ока. Я три дні нічого не бачила взагалі. У лікарні сказали, що я народилася в сорочці. Пощастило, що в мене не була сітківка пробита. У моєму обличчі ще досить довго було скло. Можна було рукою провести і відчути його. Бо в момент удару вікна билися не шматками, а крихтами. Останній шматочок скла у мене вийшов нещодавно зі стегна. Сидів там шість місяців і потихеньку вийшов”, — розповідає постраждала.
Лікарям вдалося врятувати й зір, який досі відновлюється. Та найскладніша травма — психологічна.
“Є страх. Але кажуть, що час лікує, і я в це вірю. Зрештою, хочу повернутися до рідної Сергіївки, до людей, до роботи. Та коли відновлять наш будинок — незрозуміло. Трошки повільно йде ця робота. Добре, що мені є де жити, а в когось нема. Тому люди лишаються тут і чекають допомоги”, — ділиться пані Лариса.
Оселя Лариси Шмалько постраждала чи не найменше і вже потрохи відновлюється силами самої родини. Вікна та двері в будинку відновили волонтери та місцева селищна рада.
Протиаварійні роботи з укріплення перекриттів провели у першому під’їзді, який у момент удару постраждав найбільше. Наразі ж будматеріал просто стоїть на подвір’ї.
Тим часом люди чекають, коли роботи продовжаться. Серед них і Валентина Андріївна. Пенсіонерка живе у напівзруйнованій квартирі сама. У момент ракетного удару була у ліжку, яке і врятувало їй життя.
І хоч жінка визнає, що народилася у сорочці, наразі відчуває себе напівживою.
“Ми геть мертві, нікому не потрібні. Мені немає куди їхати. Я у 74 роки залишилася без даху над головою. До дочки переїжджати не хочу, бо це мій рідний дім, ну куди я піду. Тут холодно, сиро, але це ж моє”, — каже Валентина Андріївна.
Фото: Валентина Мартинюк, мешканка постраждалого будинку у Сергіївці
В оселі дуже холодно. Валентина Андріївна рятується теплим одягом та ковдрами. Коли є світло, вмикає електрообігрівач.
“Яке опалення? Ми вже забули, що це таке. Радше б було хоч світло і вода. Добре, що зима поки не сильно холодна. А що буде у морози — я й не знаю. Чого вони нічого не зробили, щоб ми хоч якось тут перезимували? Вже й та зима закінчується”, — каже пенсіонерка.
Дочка Валентини Андріївни каже, що жінка навідріз відмовляється переїжджати. Тому чекають, коли у їхній багатоповерхівці закінчать капітальні роботи. Потім треба буде шукати кошти на відновлення самої квартири.
“Ви розумієте, що таке у її віці залишитися на орендованій квартирі? Це жах. Мама вдень і вночі через це плаче. Тому лишається тут. Нам треба повністю зносити та відновлювати перекриття, бо бачите, як стінки надулися, наче вагітні. Треба відбудувати балкон, міняти всю електропроводку в хаті. Будівельники нас трохи затримують. Ну хоч привезли будматеріали, вже добре. Почали потрохи зносити зруйновані поверхи. Може, вже весною щось почнуть капітально робити”, — розповідає Ірина.
Мешканцям напівзруйнованого будинку у Сергіївці обіцяють відновити його до 10 травня. Утім, вони думають, що це малоймовірно. Тому ті, в кого є фінансова можливість, потрохи почали відбудовувати свої оселі самі.
Серед них і родина Лариси Шмалько. У квартирі вже відновили балкон — той самий, де жінку наздогнав ракетний удар.
Ділиться, що на відновлення будинку дуже чекає, утім, за матеріальне вже не тримається. Трагедія багато чого змінила.
“Цінності життя змінилися. Я тепер розумію, що таке мир. Ми ж ніколи не думали, що таке може статися. Зрозуміло, що почалося все у 2014 році, але це все було дуже далеко. А коли до нас прилетіло, то вже була трагедія. Був шок, був страх. Але я тепер взагалі не тримаюся за матеріальне. Головне, щоб був мир, щоб рідні були здорові, щоб процвітала наша Україна і наша Сергіївка! Вірю, що наше селище знов зустрічатиме туристів і буде жити”, — каже пані Лариса.
Вона впевнена, що обов’язково повернеться додому. Її сусіди, які лишаються жити у напівзруйнованому будинку, чекають, допоки розпочнеться його капітальне відновлення. І усі разом вірять, що їхнє курортне селище точно відродиться.
Джерело – ВІКНА. СТБ