Червень 2026 року став історичним для культурного різноманіття України. Президент Володимир Зеленський підписав закон, який оновлює перелік міноритарних мов під захистом Європейської хартії. З цього списку вилучили російську мову, натомість держава взяла під особливу опіку загрожені мови корінних спільнот та етнічних груп. Серед них — урумська та румейська мови. І якщо традиційно ці мови асоціюються з Донеччиною, то для Одеської області цей закон має сакральне значення.
Адже саме тут, у Красносільській громаді, розташоване село Іванове (первісні назви Аджалик, Малий Буялик) — єдине місце в усьому регіоні, де досі звучить і живе унікальна румейська мова.
Хто такі уруми та румеї і звідки взялися їхні мови
Надазовські греки — це унікальна етнічна група, яка сформувалася в Криму в добу Середньовіччя, а наприкінці XVIII століття була примусово переселена російською імперією до Північного Приазов’я (сучасна Донеччина). Попри спільне самоусвідомлення себе як греків, ця спільнота здавна розділена на дві абсолютно різні лінгвістичні групи:
- Румеї розмовляють румейською мовою — це унікальний діалект новогрецької мови, що розвивався ізольовано від Греції протягом багатьох століть, увібравши в себе елементи кримських мов.
- Уруми розмовляють урумською мовою — вона належить до тюркської мовної сім’ї (близька до кримськотатарської), але записувалася історично грецьким алфавітом. Слово «урум» походить від арабського «рум» (римлянин, візантієць), яким на Сході називали православних християн.
«Ми маємо дивовижний феномен: один етнос, дві абсолютно різні мовні родини (елінська та тюркська) і спільна трагічна доля. Наші мови — це не просто засіб спілкування, це зашифрована історія середньовічного Криму та козацького Приазов’я», — розповідають у громадських організаціях, що опікуються культурою греків Надазов’я.
Іванове — Аджалик: єдине румейське серце Одещини
Більшість румеїв історично мешкали навколо знищеного росіянами Маріуполя. Проте село Іванове (Аджалик, Малий Буялик, донедавна Свердлове) Красносільської громади на Одещині є справжнім лінгвістичним дивом. Це єдина точка на карті області, куди греки-румеї принесли свою культуру і де румейська мова, попри колосальний тиск асиміляції, вистояла до наших днів.
«Для Одещини це живий музей під відкритим небом і наш спільний скарб. Те, що румейська мова збереглася тут, за сотні кілометрів від основного ареалу проживання греків у Приазов’ї — це диво. Наш обов’язок — не дати цій ниточці обірватися», — наголошують у Красносільській громаді.
Звідки на Одещині взялися румеї?
Історія появи греків-румеїв на Одещині — це захоплива та драматична хроніка порятунку, яку детально дослідив та зафіксував місцевий історик Микола Калмакан. У своїх трьох фундаментальних книгах він не просто описав цей процес, а й зібрав унікальні архівні фотографії та відновив поіменні списки (прізвища) перших родин переселенців.
Тут варто нагадати історичні події тих часів. Наприкінці XVIII — на початку XIX століття Балкани здригалися від репресій Османської імперії. Греки-румеї тікали з Румелії — історичної області на Балканах, яка в ті часи охоплювала території сучасної Греції, Болгарії, Північної Македонії та європейської частини Туреччини.
Рятуючись від турецького гніту, група християн з-під тодішнього Андіанополя разом зі своїм священником Петросом Попандопуло зважилася на втечу морем. Їхнім порятунком став військовий корабель під командуванням підданого російської імператриці Катерини II. Саме це судно евакуювало біженців та доправило їх до берегів Одещини. За архівними даними, які віднайшов Микола Калмакан, на берег зійшли 148 людей, які шукали миру та свободи для віросповідання.
Уривок із нарису історика XIX століття А.Скальковського «Болгарські колонії в Бессарабії і Новоросійському краї»
Уривок із нарису історика XIX століття А.Скальковського «Болгарські колонії в Бессарабії і Новоросійському краї»
Отримавши землі на теренах сучасної України, ці переселенці у 1802 році заснували колонію Великий Буялик, а трохи згодом, у 1804 році — селище Малий Буялик (сьогодні це територія Красносільської громади).
Варто нагадати, що цей міграційний потік не був суто грецьким. Румелії тікали цілими християнськими кварталами, тому разом із греками на Одещину припливли й болгари. Вони пліч-о-пліч освоювали дикі причорноморські степи, століттями жили у сусідстві, ділили побут та взаємно збагачували культури один одного.
Коллаж зі світлин жителів села Іванове. Скріншот з сайту «Малий Буялик»
Старожили розповідають, що село ділилось на дв частини: грецьку й болгарську. Етнічне населення намагалось зберегти свою культуру, мову, традиції, тож греки Аджалика спромоглися крізь віки пронести свою унікальну румейську мову.
Зараз вона на межі зникнення, розповіла староста села Домнікія Сусленко. Минулої осені помер останній літній мешканець, який ще розмовляв румейською (румелійською) мовою. Більшість дітей та онуків виїхали до Одеси та інших міст, тому з кожним роком пам’ять про цілі покоління греків втрачається.
«Ми досі називаємо село не Іванове чи Суворове, як воно звалося в раніше, а саме Аджалик. У мене була знайома, вона 1936 року народження, на жаль, ця жінка вже пішла з життя. За її спогадами, ще до Другої світової вйни село ділилося на «грецьку» й «болгарську» частину. Люди в родинах розмовляли рідними мовами, дотримувались старих звичаїв, наскільки це було можливо в радянський час. Аби зберегти себе», — розповіла пані Домнікія.
Аби не втратити унікальне надбання, місцева влада Красносілської громади (голова Марина Архірій), підтримала створення грецького товариства, завдання якого – відродити забуту культуру місцевих румеїв (румелійців).
Цікаво, що багато років у місцевій школі факультативно викладають грецьку мову, і хоч зараз освітній заклад працює в дистанційному форматі, заняття продовжуються. Також щороку на храмове свято «Панаїр», яке за грецькими традиціями відзначають 11 вересня, сюди досі з’їжджаються рідні на гостину.
Тутешній храм також особливий: це історична кам’яна Свято-Іоанно-Усікновенська церква. Вона збудована у 1805 році, у перших рік появи греків-румелійців. Поруч з ним — залишки старовинного цвинтаря першопоселенців. На жаль, споруда постраждала всередині ХХ століття, коли і огорожу, і надгробки вивезли на будматеріали. Та деякі хрести ще можна розгледіти. Громада встановила тут пам’ятний знак.
А ще, поруч з виїздом на трасу, згодом відкрили ошатну придорожну каплицю на честь Святого Миколая.
Каплиця Святого Миколая. Фото з мережі
Чорні сторінки історії: репресії, депортації та втрата рідного імені
За минулі 200 років у долі малобуялицьких греків відбулися події, які суттєво змінили їхній національний менталітет, спосіб та якість їхнього життя. Особливо драматично обернулися для наших предків 1920–1950 роки радянської влади, роки сталінських репресій та колективізації.
У 1923 році заселений на 90 відсотків греками Малий Буялик (Аджалик) був перейменований на с. Свердлове. Він став зручною та відкритою мішенню для їхнього переслідування як представників «неблагонадійної» нації.
Жителі с. Свердлове (Iванове) Афанасій Стефанович і Надія Георгіївна Калмакан з дітьми. 1938 г. Архів В. Бедрова
Для збереження пам’яті поколінь, один з активних жителів села, Василь Бедров, створив онлайн-сторінку під назвою «Малий Буялик», де опублікував знайдені архівні дані, історії односельців та своєї родини. Велику частину присвятив дослідженню предків та історії румеїв.
«У 1923 році Малий Буялик (Аджалик), де 90% населення становили греки, цинічно перейменували на Свердлове, стерши історичну назву. Село перетворилося на відкриту мішень для переслідувань за етнічною ознакою — греків таврували як «неблагонадійну націю». У результаті понад 1500 мешканців були змушені покинути рідні домівки, десятки синів і доньок Малого Буялика радянська влада розстріляла, а понад сотню кинула до в’язниць. Кількість родин, таврованих як «куркулі» та засланих у Сибір, у російських архівах засекречена й донині…», — йдеться у дослідженні автора.
Хрест на старому цвитарі біля церкви в с. Іванове. Фото з мережі
Чому ці мови опинилися під загрозою зникнення
Сьогодні за класифікацією ЮНЕСКО і урумська, і румейська мови перебувають під серйозною загрозою зникнення (серйозно загрожені). Більшість їхніх носіїв — це люди похилого віку, а молодь переважно перейшла на українську або російську.
Радянський союз роками нищив грецьку інтелігенцію під час «Грецької операції» НКВС 1937–1938 років, закривав національні школи та газети. Останнього ж, нищівного удару завдала сучасна повномасштабна війна. Історичні села надазовських греків навколо Маріуполя (такі як Сартана, Ялта, Урзуф, Стила) зазнали жахливих руйнувань, опинилися в тимчасовій окупації, а їхні мешканці стали біженцями, розсіявшись по всьому світу.
Один з нащадків румеїв з Красносільської громади, Василь Бедров, у своєму інтерв’ю для Одеської ОДТРК (2014 р.), розповідав про особливості румейської мови, яка збереглася лише в єдиному селі на Одещині. Дослідник записував говірку старожилів на аудіо, є в його колекції навіть грецькі колядки до Різдва у виконанні батька.
«Ще пройде трохи часу і вже ніхто не розмовлятиме так, як говорять вони. Тому що наші земляки по-особливому розмовляють, це унікальна говірка. До речі, це не чиста новогрецька мова, а її діалект. Відрізнити його на слух важкувато, бо в кожному слові відбулося по кілька видозмін», — ділиться Василь Бедров.
Про історію свого роду та походження румеїв на Одещині в радянський час ніхто не розповідав: усе ретельно приховувалось. Василь пригадує: батьки розповідали, що навіть вдома з дітьми їм не дозволяли спілкуватися новогрецькою мовою. До церкви малечі також було заборонено, — тільки старшим людям. Радянський режим суворо забороняв навіть користуватись грецькими прізвищами, змушуючи їх змінювати на догоду владі.
Вид на центр села Іванове з висоти дзвіниці. Фото: Василь Бедров
Приміром, багато вихідців з села на прізвище Пульчо не знали, що їхні предки носили прізвище «Пульчакі». А сам історик Микола Калмакан пояснював, що первісне прізвище його роду було «Каламонікакі».
Грецькі закінчення на «…акі», «…какі» зберегли тільки ті родини, чиї прізвища й без нього не звучали по-російськи. Наприклад Бурназакі, Бислімакі, Гуцакі, Жукакі, Пинакі, Труфкакі, Тумбрукакі та багато інших. Багато хто з наших земляків вперше дізнався про свої «прапріщвища» з грецькими закінченнями, саме з книг М.А.Калмакана, який на жаль, вже відійшов у засвіти.
Як не дивно, він був першим, хто витребував з Одеського обласного державного архіву метричні книги малобуяликської Іоанно-Предтеченської церкви та інші документи про грецьку колонію «Малий Буялик». Його дослідження лягли в основу кількох томів «Малобуялицькі греки: 200 років на Одещині».
Що дає новий закон та як він допоможе Малому Буялику
Підпис Президента під оновленою Хартією — це юридичний і фінансовий щит для мови, яка за крок до забуття. Тепер держава офіційно підтримуватиме проєкти з фіксації, вивчення та популяризації румейської мови, створення освітніх програм та збереження усної спадщини.
Це рішення відкриває нові можливості для Красносільської громади, де прагнуть зберегти автентичність свого унікального села.
«Цей закон — наш промінь надії. Коли Приазов’я палає і перебуває в окупації, Іанове (Малий Буялик) на Одещині залишається унікальним вільним форпостом, де ми можемо і мусимо рятувати румейську мову. Офіційний захист від держави дає нам фінансування та інструменти: ми зможемо створювати цифрові словники, відкривати мовні гуртки для молоді, записувати живі спогади наших старійшин. Україна доводить, що воює за самобутність кожної громади і кожного села. Румейське слово на Одещині варте відродження», — зазначають в Громадській організації «Урумська та румейська мови».
У Красносільській громаді вважають: закон, спрямований зберегти й відродити румейську мову, яка практично зникає, є надважливим для самоідентифікації цілих поколінь жителів громади.
«Мова — це пам’ять родин, голос предків і доказ того, що навіть маленьке село може мати велику культурну вагу. Красносільська громада — це місце, де Україна торкається глибини і підіймається до сили. І ця глибина саме в людях, у їхній пам’яті, культурі та корінні. Якщо ми рятуємо мову — ми рятуємо не слово. Ми рятуємо цілий світ. І це вже не про минуле. Це про наше майбутнє», — переконана очільниця громади Марина Архірій.
Ворота до церкви 1805 року в с. Іванове. Фото з мережі
Насамкінець — про ще один важливий висновок. Захист загрожених мов демонструє цивілізаційну прірву між Україною та агресором. Поки Росія намагається уніфікувати та стерти ідентичність народів, українська держава бере під опіку найтендітніші перлини своєї культурної мозаїки.
А тому зберегти румейську мову в колишньому Малому Буялику — означає зберегти унікальну частину коду української Одещини.