Для більшості з нас війна живе у щоденних зведеннях, повідомленнях новин, сигналах повітряної тривоги та болючих звістках про втрати. Ми живемо далеко від лінії фронту, і тому інколи важко до кінця усвідомити, через що щодня проходять наші захисники. Але саме такі події, як повернення військовополонених додому, дозволяють нам бодай доторкнутися до справжнього обличчя цієї війни.
Про довгий шлях двох воїнів, Руслана та Валерія, розповіли на сторінці Кодимської громади.
Довгий шлях додому: Руслан та Валерій
5 червня 2026 року став днем, який назавжди увійде в історію Кодимщини як день тріумфу життя, віри та незламності. Серед 186 українців, яких вдалося вирвати з російського полону, додому повернулися наші земляки. За кожним із цих імен — колосальна трагедія, але водночас і неймовірна сила духу.
Наші Герої:
-
Руслан Ліщук (село Серби) — воїн 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Зник безвісти 19 жовтня 2022 року поблизу села Новокам’янка на Херсонщині. Понад три з половиною роки невідомості та чужого полону.
-
Валерій Левчишин (село Івашків) — військовослужбовець в/ч А4349. Зник 18 грудня 2023 року в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області. Два роки боротьби за виживання в пекельних умовах.
За кожним таким поверненням стоять довгі місяці або роки невідомості, очікування, страждань і боротьби за життя. Одним із місць їхнього ув’язнення була Удмуртія в Російській Федерації — далекий, холодний край, де українські військові опинилися абсолютно відірваними від Батьківщини та своїх близьких.
Парадокси XXI століття
Ми не можемо повною мірою уявити, через що пройшли ці хлопці. Полон — це постійний психологічний тиск, ізоляція від рідних, життя серед ворогів, страх, приниження, нелюдські умови утримання і тортури.
Уявити тільки: у XXI столітті, коли людство досягло небаченого рівня розвитку, підкорює космос, створює штучний інтелект, лікує хвороби, які ще недавно вважалися невиліковними, людина досі стріляє в людину. Стріляє заради чужих амбіцій, прагнення до влади, захоплення чужої землі та права вирішувати долю інших народів.
Тил, що тримав небо: незламні родини
Особливі слова вдячності та пошани — родинам військовополонених. Упродовж усього цього часу вони жили між надією та розпачем, але жодного дня не опускали рук. Вони стукали в двері державних органів, брали участь у мирних акціях, кричали на весь світ про тих, хто залишається в неволі.
Їхня стійкість, витримка і віра заслуговують на глибоку повагу. Це також фронт — фронт материнської любові, батьківської тривоги, подружньої відданості та родинної незламності. Саме ця любов тримала наших воїнів там, де, здавалося б, вижити неможливо.
Попереду — відновлення
Сьогодні ми щиро радіємо поверненню наших захисників. Проте ми розуміємо: попереду на них чекає непростий і тривалий шлях відновлення, лікування та реабілітації. Потрібен час, щоб загоїти фізичні рани і бодай частково залікувати душевний біль. Але найголовніше — вони вдома, на рідній землі, поруч із тими, хто вірив, чекав і не втрачав надії.
Ми низько вклоняємося нашим захисникам і їхнім рідним. Водночас не маємо права забувати, що саме російська агресія принесла на українську землю ці страждання, біль і людські трагедії. Пам’ять про пережите нашими військовими має залишатися нагадуванням про ціну свободи та про те, що боротьба триває доти, доки кожен українець не повернеться додому.
“Вітаємо Руслана, Валерія та їхні родини з довгоочікуваною зустріччю! Разом із ними радіє вся Кодимська громада. І разом із ними ми продовжуємо вірити, боротися та чекати на повернення кожного українського захисника і захисниці, які досі перебувають у російському полоні.”, – повідомляють в громаді.