У селі Глибоке Татарбунарської громади на початку XIX сторіччя і майже до 70-х років ХХ сторіччя було розвинене потужне крафтове виробництво в’язаних ткацьких доріжок. Три покоління місцевих майстринь ткали доріжки не тільки для себе, але й для господинь колишнього Татарбунарського району та сусідніх районів.
Про це розповіла директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інна Найдьонова-Кіріяк.
Зокрема, в музеї представлені два види доріжок – одна називалася «виборний стояк», бо ткалася за допомогою виборних ниток вузликами.
Інша доріжка виконувалася в більш складній техніці – вишиванням. Всі вони зроблені майстринями з села Глибоке на замовлення.
Доріжки жінки з Глибокого виготовляли з натуральної бавовни, яку перед початком ткацтва чистили, мили та фарбували. А та господиня, яка замовляла собі доріжку, надавала майстриням своєрідний ескіз майбутнього виробу у вигляді малюнка.
«Сьогодні, на превеликий жаль, не залишилося жодної майстрині, яка б могла навчити когось мистецтву ткацтва», – констатує директорка музею.
Інна Володимирівна зазначила, що в другій половині XIX сторіччя – на початку ХХ сторіччя майже по всій території Бессарабії жінки використовували вертикальний ткацький верстат. Він складався з рами з вертикальних стовпів, з’єднаних угорі та знизу перекладинами.
Для ткання пілок верстат мав додатковий планшет із дірочками, через які пропускалася основа. А от коли ткалися килими, верстат складався з масивних стовпів і горизонтальних рам. На рами накладалася основа завдяки особливій палиці – глиці, що розділяла основу на два ряди. У процесі ткання піткання (уток) пробивалося масивною дерев’яною гребінкою з короткими зубцями.
Татарбунарський історико-краєзнавчий музей отримав у свої фонди два верстати. Перший експонат в 2011 році подарував мешканець села Нове Дивізійської громади (стара назва – Фердинант) Анатолій Левченко. Цим знаряддям праці користувалася його матір. Верстат, на якому ткалися килими та пілки, датується XVIII – XX сторіччями. Другий експонат до музею приніс в 2017 році житель Татарбунар Олег Юрійович Мєдведєв. На ньому працювала його теща. Такі верстати використовувалися жінками в кінці XIX сторіччя і протягом майже всього ХХ сторіччя.
«Верстати, які ми бачимо, доволі старі. Такі знаряддя праці мали всі господині Татарбунарщини, але крафтове виробництво було розвинене лише в селі Глибоке. Зазвичай верстати збирали на зиму, коли наступали холоди та жінки мали змогу зайнятися ткацтвом. А ось навесні, коли розпочиналися сільськогосподарські та городні роботи, верстати розбиралися, бо господині працювали на землі», – розповіла пані Інна.
Треба зазначити, що яскраві квіткові візерунки на чорному тлі килимів нагадують молдавський традиційний домотканий килим. Можливо, це пов’язано з історією села Глибоке, адже крім українців, у другій половині 20 століття тут жили чимало молдован, як по всій території Буджака. Та й сам край був під владою Румунії. Тому збереження автентичних виробів, які символізують цілу епоху в житті нашого краю – дуже важлива місія народного музею.
За матеріалами “БессарабіяІнформ”