На мальовничому березі річки Кодими, у селі Бобрик Другий, що на Любашівщині, стоїть особлива хата під очеретяною стріхою. Їй вже понад 130 років. Тут колись хрестили малу Ларису, тут жили її діди й прадіди з роду Бойків. Сьогодні ця садиба сяє яскравими барвами: на хвіртках, паркані, криниці та навіть на старовинній грубці розквітають дивовижні квіти й мостять гнізда казкові птахи. Історія її господарки — Лариси Дібрової (Бойко) —це зворушлива повість про пам’ять роду, порятунок від війни та нестримну творчу силу.
Свою історiю пані Лариса розповіла СИЛI ГРОМАД.
Клятви на цвинтарі й порятунок від воєнних тривог
До повномасштабного вторгнення Лариса мешкала в Одесі, у районі Пересипу. Життя біля промислових об’єктів перетворилося на суцільний жах, коли поруч почалися прильоти та вибухнула нафтобаза.
«Я схудла до 42 кілограмів від переляку, з собакою не могла на вулицю вийти. Бачила, як ракета летіла в колишній гуртожиток… Тиждень не могла спати в Одесі, вирубало від утоми лише на декілька годин», — пригадує ті важкі дні жінка.
Рятуючись від постійного стресу, Лариса приїхала до рідного села Бобрик Другий разом зі своїм вірним чотирилапим другом. Свого першого песика Джипсі вона колись втратила після того, як того збила машина в Бобрику. А коли Джипсі не стало, Лариса так тужила, що через Інтернет знайшла нову подружку — хвостика Джессі, яка тепер усюди супроводжує господиню.
Незадовго до війни у Лариси помер батько. Селом ходили чутки: город тут хороший, земля родюча — тож знайдуться охочі купити садибу. Але Лариса пішла на цвинтар і біля бабусиної могили дала непохитну обіцянку:«Я хату не продам!»
Для неї ця садиба — не просто нерухомість. Це місце, де зберігається скриня її бабці Ярини, вишиті рушники, старовинні знімки та дух кількох поколінь.
«Ця хата під очеретом — моя фортеця. Тут мій тато народився, мій дід народився. Я дала обіцянку її берегти», — каже Лариса Діброва.
Дівоче прізвище Лариси — Бойко, у батьківському селі вона бувала змалечку. І хоч виросла в Одесі, ніколи не втрачала зв’язку з кровним місцем сили своїх предків.
Батькiвська хата Лариси Дiброви. Фото авторки
«Ще пару вибухів біля тебе в Одесі — і ти станеш художником!»
Усе почалося з маленької деталі. Чоловік Лариси пофарбував хвіртку, а жінка подивилася на неї й подумала:«А чому б щось не намалювати?» Узяла пензлик, зобразила горщик із квітами. Далі перейшла на криницю.
Пригадує, як сусід Вітя Славінський, спостерігаючи за її першими спробами через мережу паркану, посміхнувся:
«Знову малюєш? Ще пару вибухів біля тебе в Одесі — і ти точно станеш художником!»
Ці слова виявилися пророчими. Лариса почала розмальовувати все довкола. Спершу хвіртки та паркан: зняті та підперті до криниці дверцята по черзі ставали полотнами. Через незручну позу спина боліла, але зупинитися вже не могла. Далі розмалювала грубку в хаті: білу глиняну піч прикрасили яскраві рослинні орнаменти, мудра сова. А дворовий декор оздобив у жовто-блакитне паркан, поруч з’явилися квіткові композиції, розписні вазони.
«Я колись таке побачила якось у Туреччині — неймовірні квіткові композиції з фігурками прямо серед зелені та вазонів, — згадує Лариса. — Мені так запало це в душу, що, повернувшись додому, я й сама почала творити усю цю красу на своєму подвір’ї та в саду».
Секретам малювання в Інтернеті не вчилася — усе підказує серце, ділиться жінка. Фарби купувала в магазині на Тираспольській площі в Одесі, а для створення пелюсток вигадала власну техніку: мочає у фарбу звичайні вушні палички та викладає з цяточок пишні суцвіття.
ДНК творчості: від дідівського різьблення до театральної сцени
Творча жилка у Лариси — це спадковість роду Бойко та Бойченко (таких прізвищ багато у Бобрику) . Її прадід та двоюрідні дядьки були справжніми народними умільцями. Двоюрідний племінник її бабці Ярини (1910 року народження), якому зараз 91 рік, усе життя створював дивовижні речі: з брусочків вирізав візерунки, робив лебедів, квіти й прикрашав ними хати та обійстя. Надихає на створення дивовижних речей мальовниче село: у Бобрику досі збереглося багато старовинних хат, а в центрі й зараз височіє криниця-журавель.
Сама ж Лариса завжди була людиною мистецтва. З дитинства займалася танцями та хореографією. Ще зі шкільних років упевнено танцювала, мала професійних викладачів. І хоча 6 років пропрацювала економісткою, швидко зрозуміла — це не її шлях.
Мряла про сцену та кіно, — і доля їй таки посміхнулась! Відгукнувшись на оголошення про набір у приватний театр на Молдаванці, пройшла кастинг. Згодом працювала на Одеській кіностудії та в агентстві «Успіх», знімалася у ролях в «Маски-шоу», «Джентльмен-шоу», фільмі «Наталка-Полтавка».
Зараз з мистетвом її поєднує єврейський театр «Хесед»: вже понад 9 років Лариса Діброва бере участь у виставах театральної студії під керівництвом Михайла Крупника, де грає колоритні ролі на свята Пурім та Ханука.
З актором «Маски-шоу» Борисом Барським. Фото авторки
Жива історія 130-літньої хати: очерет, червона глина та пам’ять про Голодомор
Батьківська хата у Бобрику Другому зберігає унікальну автентику. Її дах досі покритий очеретом, а підлога (долівка) вимащена червоною глиною, як робили колись за давніх часів.
«Тут настільки тепло! Стіни дихають, а коли чоловік напиляє дров і ми затопимо грубу — хата під стріхою тримає це тепло, наче термобудка», — ділиться господиня.
З цим обійстям пов’язані й найтепліші дитячі спогади Лариси. Вона пригадує, як щоразу мама відправляла її в село потягом Одеса-Харків. На залізничну станцію Заплази приїжджав дідусь на підводі, запряженій кіньми, і урочисто привозив її додому. Майже кожне літо й усі канікули дівчинка проводила тут, вдихаючи аромат степових трав і річки.
Проте маленька Лариса змалечку мала норовливий характер. А якось у 13 років — справжня підліткова бунтарка — вирішила поїхати в село самотужки, без жодного дозволу! Діставшись потягом до Заплаз, вона не стала чекати підводи, а сміливо пішла пішки аж п’ять кілометрів до дідусевої хати. Тоді дорослі неабияк здивувалися й перелякалися: як дитя наважилося на таку самостійну дорогу? А вона вже тоді була яскравою особистістю, яка знала чого хоче і нічого не боялася.
Тут досі живе пам’ять про важкі сторінки історії. Землі Любашівщини пам’ятають і турецькі, і польські часи (тутешня річка Кодима ділила Поділля від Ханської України, а село навпіл — на Бобрик Перший та Бобрик Другий).
Як розповідали старожили, до революції на цих землях селянам було дуже гарно жити: вирощували зерно й городину, розводили худобу. А вже радянська доба й комуністи принесли розкуркулення, знищення людей, колективізацію та сірі будні поневолення. Але найглибший слід лишив Голодомор.
«У мене досі, не дай Боже, крихта впаде на стіл — я її підніму. Бабця після Голоду завжди збирала ті крихти зі сльозами на очах і казала: «Лариско, це ж хлібчик, віддай курям, не викидай». У мене генетичному рівні закладено – берегти хліб.
Для Лариси пошана до хліба — це не просто традиція чи звичка, це глибинна родова пам’ять, скріплена сльозами та важкою історією її родини.
У центрі Бобрика Другого стоїть могила 1933 року. У цій землі спочивають її прадід, прабабця та двоє їхніх дітей — Тарасик, якому було лише 5 рочків, та його 15-річний брат. Усі вони померли від голоду під час Голодомору. Вони були рідними братиками та батьками бабці Ярини.
Самій бабі Ярині (1910 року народження) у той пекучий 1933-й було 23 роки. Вона вижила, але той страшний біль і пам’ять про морити заглядав у кожен її день до кінця життя.
«Бабця завжди плакала над тими крихтами, зітхала й казала: «От би ці крихти Тарасику…» Вона вчила мене змалечку: якщо залишати хліб на столі неуживаним або викидати — руки покрутить. Я це запам’ятала на все життя і ніколи хліб не залишаю та не викидаю. Це передалося мені в крові», — зі сльозами на очах розповідає Лариса.
Сьогодні Лариса — чи не єдина з родини Бойків, хто лишився з цього кутка села, Бутівки. Усі батькові двоюрідні брати та рідні сестри діда вже відійшли у вічність.
Місцеві жителі нерідко дивуються, коли бачать, як одеситка Лариса приходить у центр села і доглядає та прибирає пам’ятне місце біля могили 1933 року. Але для неї це природний обов’язок перед своїм родом: берегти пам’ять про тих, хто полишив цей світ у муках, і не дати згаснути вогню у батьківській хаті над Кодимою.
«Ніколи не програмуйте себе на негатив!»: про подорожі, здоров’я та кулінарні секрети
Лариса володіє особливим даром — дивитися на світ із позитивом і ніколи не сумніватися у своїх мріях. Вона переконана: усе, що ми вимовляємо та про що думаємо, обов’язково матеріалізується.
«Не можна програмувати себе сумнівами! Багато хто каже: «Ой, як хочеться жити, а грошей немає…» А ви не сумнівайтеся! Кажіть собі: Т«ак, будуть у мене гроші! Так, я поїду! Мені там сподобається!». У мене в Одесі була крихітна кімнатка в гуртожитку, але я збирала кошти й подорожувала. Потім вперше побачила, як цвітуть магнолії по маршруту Одеса-Стамбул-Одеса. Навіть перед самою війною сама сіла в поїзд і поїхала до Чехії через Київ та Львів. Головне — бути на позитиві й не програмувати негатив!»
Цей же принцип природності та легкості Лариса застосовує і у своєму способі життя. Вона вже багато років дотримується здорового харчування:
- Ніяких смажених котлет і консервацій: пательню використовує хіба що для «зажарочки».
- Свіжість і зелень: обожнює рвати свіжу руколу, петрушку, базилік, нарізати помідори, поливати олією і їсти просто руками — так, як бачила під час мандрівок у Туреччині.
- Натуральні продукти: любить соковиті овочі, фрукти (обов’язково грушу чи яблуко після їди), домашній сир, бринзу, вареники та пісний борщ. Дядько з рейсу колись жартував:«Наша Лариса — як єврейка, свинини зовсім не їсть!».
«Жити в селі можна гарно, якщо працювати»
Сьогодні подвір’я Лариси Дібрової перетворилося на справжній острівець затишку та натхнення. Щоранку вона заварює каву по-турецьки біля розмальованого паркану за столиком, спостерігаючи, як поблизу ходять лелеки та співають пташки.
Мимохідь селяни, які женуть череду, зупиняються, дивуються та захоплюються її роботою. Лариса зауважує: у селі є певний азарт та змагання — якщо один зробить щось гарне, інший теж прагне прикрасити своє обійстя.
«У селі можна дуже гарно жити, якщо не лінуватися і працювати! Зараз у багатьох є трактори, худоба, свій бізнес. А я знаходжу радість у малюванні. Цей куточок біля Кодими — моє місце сили», — посміхається майстриня.
Творчість Лариси Дібрової — це не просто декоративне захоплення. Це маніфест любові до рідної землі, збереження української спадщини та доказ того, що навіть у найтемніші часи війни краса та світло завжди перемагають.
Авторка – Оксана Пiднебесна