Цими днями жителі села Плахтіївка, що на Одещині, з особливим сумом та вдячністю згадують художницю, етнографку й кулінарну дослідницю Ольгу Павленко, більш відому під творчим псевдонімом Оля Кольорово.
Про дослідницю, яка повернула селу його живий спадок, розповідає Район.Білгород, посилаючись на місцеві соціальні пабліки.
Життя мисткині обірвалося трагічно під час ворожого ракетного обстрілу торгового центру «Амстор» у м. Кременчук (Полтавська область) 27 червня 2022 року. Російські війська випустили по цивільному ТРЦ надзвукову крилату ракету Х-22.Торговий центр повністю згорів. Внаслідок теракту загинули 22 людини (серед них і художниця та дослідниця Ольга Павленко / Оля Кольорово), понад 60 осіб отримали поранення.
Проте після себе вона залишила неоціненний спадок — світло, любов до українського коріння та збережені від забуття стародавні традиції.
Ольга Павленко (Кольорово) у селі Плахтіївка на Одещині, під час експедиції /Фото: Ольга Кольорово
Зустріч із Плахтіївкою та відродження «коників і баришень»
Захоплюючись дослідженням української кухні та обрядів, Ольга вивчала історію свого рідного села Успенка на Кіровоградщині.Пошуки несподівано привели її на Одещину, — до бессарабського села Плахтіївка.Як виявилося, саме сюди багато десятиліть тому виселили жителів її малої батьківщини.
Приїхавши до Плахтіївки в експедицію, Оля з подивом і розчуленням почула рідну говірку, побачила знайомий побут та збережену обрядовість.
Найбільшим її захопленням у Плахтіївці стали «пані» та «коні» (баришні й коники) — традиційне святкове й різдвяне печиво.Ця їстівна обрядова іграшка, коріння якої сягає ще дохристиянських часів, у Плахтіївці збереглася практично в первинному вигляді: коржики дарували колядникам на Святвечір.Оля Кольорово не лише описала цей звичай, а й сама вчилася випікати їх разом із місцевими хранительками традицій.
Усі ці польові дослідження, унікальні спогади місцевих жителів та кулінарні знахідки Ольга зібрала у своєму унікальному артбуці «ЖУК: Жива Українська Кухня».Цю оригінальну книжку, другий том якої був виданий за сприяння рідних та друзів вже після передчасної загибелі жінки, сьогодні дбайливо бережуть у Плахтіївській бібліотеці як цінний експонат і пам’ять про дослідницю.
Книжка “ЖУК” Олі Кольорово/Фото: Радіо Свобода
Чому і коли переселилися предки плахтіївців?
Історія села Плахтіївка на Одещині — це живий доказ того, як українці вміють берегти свою ідентичність крізь століття.
Плахтіївку було 1830 року переселенцями — державними селянами з одноіменного села Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії (нині село — Успенка). Царські чиновники переселили 1070 жителів Плахтіївки до Бессарабії в зв’язку з тим, що при остаточному уточненні меж військових поселень Слобідської України і Херсонщини їх землі передавалися 3-й кірасирській дивізії. На новому місці переселенці зберегли назву свого села. Село поступово росло. За рахунок притоку нових переселенців із Слобідської України збільшувалася кількість населення.
На сьогодні Плахтіївка – одне з найбільших населених пунктів Білгород-Дністровського району, в якому проживає понад 4200 мешканців.
Переселенці заснували нове село в Буджаку і на знак пам’яті дали йому назву рідної домівки — Плахтіївка.Разом із нечисленними пожитками вони привезли у своїх серцях найцінніше — материнський говір, автентичні пісні, унікальні кулінарні рецепти та прадавні різдвяні традиції.
Коли мисткиня Ольга Кольорово потрапила на Одещину, вона з подивом знайшла збережений материнський говір та прадавні різдвяні обряди — зокрема унікальну традицію випікання «паней» та «коней» (баришень і коників).
Ольга Кольорово з обрядовим печивом «баришня» /Фото з книги« ЖУК»
Пам’ять, зафіксована у рецептах і книгах
27 червня 2022 року у Кременчуці відкрили меморіал на знак вшанування жертв російського теракту, який стався 4 роки тому. 22 оплавлені металеві стели різної висоти здійнялись у небо як символ обірваного у варварський спосіб життя людей різного віку. А поруч, у затишному скверику на березі Дніпра, уже ростуть 22 дерева — як нагадування про кожного, кого відняла ця трагедія.
Серед цих двадцяти двох доль — життя художниці, етнографки та кулінарної дослідниці Ольги Павленко. Того дня вона поїхала купити новий телефон, і потрапила під обстріл. Її тіло ідентифікували за зеленим кольором волосся…
Близькі та друзі пригадують: на початку війни Ольга потрапила в місто Орландо у США. Намалювала там серію картин. На початку травня їх показували на благодійній виставці українських художників та ілюстраторів Ukrainian artists defending freedom. Тоді вдалося зібрати $8 тис., які спрямували на гуманітарну допомогу українцям.
«Вже під час події вона вже повернулася в Україну. Оля дуже сумувала за рідною Полтавщиною, дуже хотіла до дому…», – написала її знайома Анна Мороз.
У жінки залишились старенькі батьки і донька. Усі свої польові експедиції та спогади місцевих жителів Ольга зібрала в унікальному артбуку «ЖУК: Жива Українська Кухня». Сама авторка не встигла потримати в руках надруковану працю – книжку видали вже після її смерті рідні та друзі. Один із примірників цього посмертного видання сьогодні дбайливо бережуть у Плахтіївській бібліотеці як дорогоцінну реліквію.
Мама Ольги, Раїса Павленко, розповідає: донька лишила не просто рецепти. Вона лишила велику працю, здійснивши екскурс у спадщину українського народу, «який важливо повернути, осучаснити і зробити його надбанням усього світу».
Сьогодні близькі Ольги продовжують популяризувати її праці, а кошти від продажу книжки спрямовують на підтримку її 17-річної доньки, яка зараз перебуває в евакуації у США. Очільниця ВГО «Не будь байдужим!» Оксана Левкова, яка опікується розповсюдженням видання, наголошувала:
«Уся хронологія видавничого проєкту Олі Павленко – це стотисячна історія про те, що культурою в Україні займаються мазохісти, покладаючись лише на свої сили, не чекаючи допомоги від держави… Чисто теоретично після загибелі авторки чиновники могли б викупити тираж першого тому у батьків Ольги, грамотно розповсюдити його, ініціювати додатковий тираж та провести низку пам’ятних заходів. Але традиційне негоріння чиновників справою просування українського культурного продукту перекладає це все на плечі активістів. Так бути не повинно».
Сьогодні, гортаючи сторінки книги «ЖУК» у бібліотеці, плахтіївці віддають шану Олі Кольорово — мисткинi, яка змогла побачити й закарбувати для майбутніх поколінь цю тонку й міцну нитку, що з’єднує покоління та регіони України.
Обрядова випічка, яку досліджувала Ольга/Фото: Радіо Свобода
Традицію «коників і баришень» визнали нематеріальною культурною спадщиною України
Тим часом традицію виготовлення та дарування обрядового різдвяного печива «коники і баришні» офіційно внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Відповідний наказ оприлюднило Міністерство культури.
Ідеться про прадавній різдвяний звичай Олександрійського району Кіровоградщини (зокрема села Головківка) — саме той обряд, який свого часу з особливою любов’ю досліджувала художниця й етнографка Ольга Павленко (Оля Кольорово). Вивчаючи це обрядове печиво на своїй малій батьківщині, мисткиня відшукала його живий слід і в нас на Одещині, у селі Плахтіївка, куди в XIX столітті переселилися жителі її рідних країв.
У чому суть різдвяного обряду?
- Символіка та дарування: Фігурне печиво випікають напередодні Різдва та дарують хрещеникам і дітям, які приносять вечерю. «Коник» уособлює силу й витривалість (його дарують хлопчикам), а «баришня» — красу та щасливу долю (для дівчаток).
- Сімейні реліквії: Коржики випікають у спеціальних металевих формах, які передаються з покоління в покоління. Готові вироби розписують, підфарбовують у червоний колір або прикрашають стрічками, а рецепт у кожної родини — свій.
- Хранительки традиції: Знання про виготовлення форм, рецептуру та символіку зберігають і передають молодшим поколінням переважно жінки старшого віку — бабусі, матері та хрещені.
Внесення «коників і баришень» до Національного переліку зобов’язує місцеві громади реалізовувати systematically заходи з збереження цього живого спадку. Для Ольги Павленко це печиво було не просто елементом кулінарії, а важливою духовною ниткою між поколіннями — і сьогодні ця традиція офіційно здобула державний захист.
Авторка – Оксана Піднебесна