До Великодальницької громади, що на Одещині, перебралось подружжя Світлани і Володимира РОМАНІВ. Люди – жителі села Зміївка, що на Херсонщині. У Бериславській громаді, яку рашисти майже зрівняли з землею, вони пережили окупацію. Дивом лишились живі, бо в їх будинок “прилетів” снаряд. Вибрались з-під завалів та цілий рік жили на підлозі в квартирі в Миколаєві разом з 5 іншими людьми в двокімнатній квартирі.
Зараз Світлані 53 роки, її чоловіку Володимиру – 56. Обоє досі з жахом згадують, що відбувалось у рідному домі після приходу чужинців. Два місяці, ділиться Світлана, їй довелося прожити в підвалі, – відтоді, зізнається, досі боїться підземель, боїться загинути.
“Особливо як вони приїхали, як вони кричали “Ми – дагестанці”, ми під автоматами, водили їх по хатам, показували підвали, шукали м’ясо, шукали гроші, було дуже важко. В селі їздили… Ми знали, що це наше, що ми тут живемо, але ми боялись виходити, бо вони їздять на машинах, з автоматами”, – розповідає Світлана Романів.
Родина херсонців – віряни лютеранської церкви, громада вірян і допомогла їм виїхати з небезпечної зони на Одещину. Чоловік Світлани Володимир має інвалідність, пересувається з милицями.
“В німецькій лютеранській церкві я робив дзвонарем, як виїхали тоді, ключі від церкви вожу з собою. Церква побита, а ключі є…(показує ключі – Авт.) Паспорт подивилися, в нас прізвище Романів, а він читає “Романов”, каже: це що, царська фамілія? Кажу, ні, українська. – Значить хохол? – Українець. – Значить, “бендера”! В мене батьки з Західної України, але ніхто не казав Бандера, українці і все”, – дивується Володимир.
Місцеве населення окупанти залякували, відбирали останні харчі, одяг, техніку. Та найгірше – шукали по селу українських воїнів, якщо знаходили – забирали, і більше їх ніхто не бачив.
“Тяжко було бачить постоянно ті “зетки”, “ветки” (Z і V – розпізнавальні знаки, які російські військові наносили на свою техніку та одяг – Авт.), коли воно з двору їде – на душі кішки шкребли. Ну ми пережили, а бомбардування – не пережили”, – продовжує біженець.
Зараз Зміївка під постійним вогнем ворога. Другу зиму немає ні світла, ні тепла. Тому родина вимушених переселенців оселилася у селі Петродолинське на Одещині, що входить до складу Великодальницької громади.
Тут німецька лютеранська церква надала їм окремий будиночок, з усіма зручностями, ліжком, кухнею. На відміну від дому, тут є вода, тепло, навіть посуд, ковдри, побутова техніка. Поки їхали сюди, пастир церкви Олександр Гросс надіслав їм відео їх майбутнього житла: каже, ті почали… плакати. Нарешті люди отримають кращі умови для життя.
“Через нас пройшли 35 людей, бо ми ж невелика тут організація, але ті, що зараз, це люди які лишаться надовго,чому, – бо їм нема куди повертатись… Навіть якщо завтра закінчиться війна на березі Дніпра, там де знаходиться Зміївка, наприклад чи Херсон, вони ж обстрілюються постійно. І навіть якщо завтра це припиниться, їм все одно немає куди їхати. в них немає будинків”, – Олександр ГРОСС, пастир Євангелічно-лютеранської церкви в Україні.
Перші родини біженців сюди потрапили ще у квітні 22 року з Донеччини й Херсону. Зараз у соціальному містечку живуть ті, кому повертатись більше нема куди.
Більше про те, як подружжя з Херсонщини зустрічає свою нову весну на Одещині – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Авторка – Оксана Піднебесна; відеомонтаж – Зоя Бродська.