Хлопчача родина Руслана Волощука: історія батька, що не боїться викликів. Руслан Петрович – самотній батько, який взяв на себе відповідальність за виховання прийомних дітей. Через повномасштабне вторгнення великій родині довелося переїхати з Херсонської області на Одещину. В Авангардівській громаді за програмою державної субвенції для дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) допомогли отримати новий будинок. Новосілля відбулося просто на Різдво, 25 грудня 2024 року.
Як складається життя родини на новому місці, дізнавалась СИЛА ГРОМАД.
Пану Руслану – 54 роки, до повномасштабної війни він з 6-ма прийомними дітьми мешкав в містечку Берислав Херсонської області.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, поїхав забирати старшого Влада з Новокаховського коледжа.
“Коли дітей з гуртожитку евакуювали, нам додали ще інших діток, – тих, хто не встиг повернутись до батьків, бо з Криму вже заходили росіяни. Вже було страшно виїжджати на лівий берег і ми забрали їх до себе. І так десь півроку в нас дома 18 чоловік було, разом з моїми дітьми”, – розповідає пан Руслан.
На Одещину сім’я перебралася у 2022 році, шукаючи безпечного прихистку, перед тим дев’ять місяців провівши в російській окупації. На щастя, мали подарований гуманітарною місією автобус, тож всі вмістилися. Після звільнення міста й початку обстрілів російською армією залишатись там стало неможливо.
Дім добра й любові
Історія створення ДБСТ Руслана Волощука почалася 15 років тому. Наважився, розповідає чоловік, після особистої трагедії. У маленькому віці загинув його власний син, з дружиною розлучились, пізніше кілька років сам доглядав лежачу літню матір. Згодом зрозумів, що не хоче залишатися самотнім. А про шанси стати батьком для чужих дітей задумався після слів знайомої, яка взяла дитину під опіку.
До Бериславської служби у справах дітей звернувся самостійно. Тоді, каже, якраз було багато дітей, позбавлених батьківського піклування, яким підшукували нові родини. Фахівці запевнили, що закон не забороняє опікуватись дітьми самотньому чоловіку. Тому пройшов спеціальне навчання для прийомних батьків. Проте ще рік не наважувався зробити відповідальний крок.
“У квітні 2010 року служби запропонували мені взяти в родину двох хлопчиків. Я погодився. До мене влаштували двох братиків 3,5 і 4 рочки, Владу в цьому році вже буде 15 років, я Максим вже вийшов з родини”, – пригадує чоловік.
Коли старші досягали повноліття і виходили з прийомної родини, до Руслана влаштовували нових дітей – переважно тих, яких вилучили з неблагонадійних родин. Всього через цей сімейний будинок пройшло 16 хлопчиків.
Зараз в родині Руслан Петровича вже самі підлітки.
“ Це всі діти, яких потрібно було терміново влаштувати. Вони всі із складною долею. От Васю батьки лишали самого в 8 років. Потім на Різдво батьки залишидли на вулиці, він ходив вештався, там його жіночка прихистила. Тарміново шукали родину і так потрапив до нас”, – розповідає батько.
Потім була перерва. У 2013 році пану Руслану запропонували ще двох братиків, які перебували в будинку маляти. Їм тоді виповнилось по 4 роки, дітей у цьому віці вже збирались переводити до інтернатного закладу. Так з’явились в родині Влад і Максимко, обоє з інвалідністю, мають затримку розвитку.
“Зараз у трьох моїх хлопчиків інвалідність, Влад і Максим – мають діагноз “целіакія”, а в Микити – гломерулонефри́т, автоімунне захворювання, кожен місяць маємо проходити обстеження. Якраз ми виїхали 24 числа, а 25-го в нього все почалося, ,було загострення. Рятували вже тут, в Одесі, директорка служби міської терміново відвезла нас з ним в спеціалізовану клініку. Ми там лежали місяць, вдома старші діти лишились. Зараз в нас сувора дієта, без солі, але нічого, ми сильні, впораємось. Перерости треба, головне, щоб не було рецидиву”, – ділиться Руслан.
З Берислава – в Авангард
На Одещині родина спершу орендувала будинок в селі Нова Долина. А перед новим роком перебралися у просторий дім під Одесою. Його місцева влада викупила завдяки державній програмі для підтримки ДБСТ.
“25 грудня нам зробили відкриття, як подарунок до Різдва”, – ділиться Руслан.
Будинок вартістю 4,4 млн гривень було придбано за рахунок державної субвенції та співфінансування з місцевого бюджету Авангардівської селищної ради у розмірі 464 тисячі грн за придбання земельної ділянки.
Від попередніх власників прийомній родині дістався справді розкішний дім, щоправда останні три роки тут ніхто не жив. Новий господар веде нас на екскурсію: тут автономне опалення, вентиляція, пральні машинки, кондиціонер у кожній кімнаті, – все зроблено на совість.
На кожному поверсі – просторі спальні, вбиральні, є місце для уроків, щоб погратися й побігати. Насправді тут не два, а цілих чотири поверхи: 505 кв. метрів, навіть у цоколі можна всім зручно розміститися на випадок тривог.
У кімнатах живуть по двоє: хлопці перевезли з собою речі й іграшки, ще не все встигли розкласти, бо лише кілька тижнів тут.
На останньому поверсі, мансарді, теж повно місця: тут собі обрав окремий куточок найстарший син, але молодші бігають до нього в гості.
Усі вихованці Руслана Петровича – з непростою долею. У кожного з них є рідні батьки, але в якийсь момент їх дитинство опинилось під загрозою. Спілкуємось з молодшими членами родини.
Олександру – 16 років, ще в дитинстві від нього відмовилась мама, тому ріс з бабусею й дідусем. А коли помер дідусь, бабуся не змогла глядіти онука через хворобу, тож 10-річного хлопчика забрали в санаторій. Згідно правил, там можна перебувати не більше двох тижнів, тому хлопця переводили “пожити” то в лікарню, то в дитячий табір на літо. І паралельно шукали йому родину. Вже звідти його забрав пан Руслан, коли оформив документи.
Запитуємо: що головне для міцної сім’ї? Олександр відповідає: “Для мене – взаєморозуміння”.
Навчаються підлітки зараз дистанційно, через війну і подорожі. Але батько вже домовився в місцевому Авангардівському ліцеї, щоб перевести старших дітей на звичайне шкільне навчання.
Молодший Влад зізнається: шкодує за своїм домом в Бериславі, бо там вже майже добудували будинок, мали багато місця для розваг. Зараз він для житла непридатний: вибиті шибки й двері, побита теплиця. А ще ворог запускає дрони з вибухівкою, тому повертатись додому небезпечно
“Стараюсь бути наставником, але без фанатизму”
За увесь час перебування в прийомній родині тільки двоє дітей з 16-ти повернулися до рідних батьків. Усі інші дорослі до життя своєї малечі не проявляють інтересу.
Якось у 2021 році, згадує батько, він повіз старших синів Влада й Максима побачитись з рідною мамою. Вони вже були вищі нього на зріст, кремезні парубки. Вона увесь час мешкала всього за 14 км від їхнього дому, в селі Козацькому.
“Вийшов батько, співмешканець, він одразу зрозумів, що це діти дружини, каже: зараз прийде Олена. Вона працювала в магазині, прийшла – і не впізнала: а це хто такі?! (На момент вилучення з родини дітям було 3,5 і 4,5 роки – Авт.) Довелося познайомити, – це кажу, ваші діти. Боже… мої хлопці тоді покам’яніли! Розвернулись, пішли сіли в автобус.
Не знаємо, чи живуть вони там зараз, може виїхали через війну, але майже у кожного батьки не проявляються. Хоча я весь час дітям кажу, мама є мама, прийде час, може знайде вас”, – ділиться пан Руслан.
Цікаво, що прийомного батька діти називають “папуля”. А він кожного кличе за іменами, бо якщо сказати “синок”, каже, одразу всі обертаються.
Найскладніше зараз з 10-річним Микитою. У 2022 році, коли саме виїжджали з-під обстрілів, у хлопчика виявили автоімунне захворювання. Через відставання у розвитку його ще в Херсоні не могли влаштувати в жодну прийомну сім’ю: дитина постійно потребує особливого ставленя. Так він й залишився у тата Руслана, спершу тимчасово, тепер до повноліття. Тому новому батьку довелось лежати з хлопчиком в лікарні в Одесі, а тепер раз на три місяці їздять на обстеження до Києва. Вдома на цей час лишаються старші діти.
Через те, що в родині зростає троє дітей з особливостями розвитку, тут враховують їхні потреби – готують безглютенові страви, для Микити – без солі:
“Готуємо одночасно три різні дієтичні столи. Але інші хлопці проявляють солідарність, одним не можна хліба – значить, всім хліба менше. Чи наприклад, пиріжки їм хочеться, а тим не можна, тому стараються й інші не їсти, щоб не спокушати. А взагалі ми все готуємо, робимо піцци, котлети сам смажу, фіглики-міглики всякі”.
Завдяки тому, що зростають у великій родині, старші хлопці навчились доглядати за молодшими. Повністю готові до сімейного життя, каже Руслан.
Віднедавна велика родина ще збільшилась. 20-річний син Віталій одружився з дівчиною, мамою двох дітей. Тепер і молодята живуть під одним дахом з великою родиною. Місцева служба у справах дітей пішла назустріч, аби молодята, які теж переселенці, не винаймали окреме житло. Крім того, Юлія лишається на господарстві з дітьми, коли Руслан з Микитою на лікуванні.
Найменшого, 4-річного Кирила (це син невістки Юлії) тут люблять усі, – а він не злізає з рук Руслана, тепер вже, виходить, дідуся.
Старші хлопчики піклуються про молодших, вміють сервірувати стіл, тато навчив готувати різні страви.
“Я можу приготувати все, або майже все, суп, борщ, кашу зварити. Ну торти, таке я не вмію, а просто звичайну їжу легко зроблю”, – розповідає старший Влад.
Про що мріє голова родини? Спершу, каже батько, треба вилікувати й виростити до повноліття Микиту. А потім хоче дочекатись онуків, щоб вдома завжди лунав дитячий сміх.
“Мені дорікали, що неповна родина. Що мовляв, потрібні дитині тато й мама. А колись Уповноважений з прав дітей сказав, що повна родина – там, де є любов. Я люблю дітей, як своїх. Навіть з Данею, який прийшов до нас тимчасово (хлопчик, якого не забрали з училища рідні через війну, – Авт. ), ми зжились, здружились. Стараюсь бути для них наставником, але без фанатизму. Намагаюсь по-батьківському наставляти”, – каже Руслан.
Детальніше – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Коментар Жанни ДЕРЛІ, начальниці відділу соціального захисту населення Авангардівської селищної ради:
“Родина Волощук – унікальна сім’я, діти з батьком ростуть у любові, теплій атмосфері. Усі хлопчики виховані, дбайливі, піклуються один про одного. Ми б хотіли, щоб вони залишились у нас в Авангардівській громаді назавжди. Бо вважаємо, що у розпал повномасштабної війни, ми всі – одна родина, і на новому місці маємо нових сусідів, своїх нових мешканців, а не переселенців! Тому дуже старались зробити їхнє життя і побут комфортним. Сподіваємось, вони відчувають нашу підтримку”.
«Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».
Авторка – Оксана Піднебесна