Марина Сердіченко пів року тому вирішила допомагати бійцям та цивільним на деокупованих територіях не лише речами, а й словом. Чому стала капеланкою, що запитують військові та як у тилу готуватись до повернення захисників – розповіли журналісти Суспільного.
Марія Сердіченко — військова капеланка. Працює здебільшого у Херсонській області, куди разом з чоловіком привозить гуманітарну допомогу. Останні 18 років вона волонтерить, є директоркою школи та садочку при церкві, має сан диякона в Одеській Народній церкві, а ще виховує трьох дітей. Війна для Марини почалась у 2014 році, коли фонд вперше прийняв переселенців зі Слов’янська:
“Люди приїздили цілими автобусами, ми їх приймали. У нас є база, недалеко від Одеси. Тисячі людей пройшло через нас. Хтось залишився, хтось поїхав, хтось від’їхав – це був, знаєте, такий кібуц, де вирувало життя”.
З поїздок на фронт жінка часто повертається із сувенірами від військових – гільзи, уламки ракет, шеврони. Однак, як зазначає Марина, серед них є один незвичний:
“Це папаха чеченського офіцера, який нам подарували у Херсоні. І сказали: “Майте це на згадку, які людини захоплювали нашу територію, і, що вони хотіли тут панувати”. Ну вибачте, не дали”, — каже військова капеланка.
В основній залі Одеської народної церкви, де проходять усі богослужіння, розміщений стенд з фотографіями військових, чиї близькі є парафіянами церкви або ж вони самі. За воїнів щодня моляться та допомагають їм. За словами жінки, від початку повномасштабної війни у неї теж з’явилось жага підтримувати захисників духовно, тому і стала військовою капеланкою.
“Капеланство – це не шаблон. Капеланство – це завжди про стосунки, про відношення, про просте спілкування. Коли ти йдеш на це, ти розумієш, твої очі мають відображати тільки розуміння, тільки підтримку, тільки любов. Все. Якщо людина помітить щось інше: «Ой, мені так сумно. Жалійся там. Скаржись». Не для цього вони викликають тебе або просто хочуть поспілкуватись з тобою”, – каже Марина Сердіченко.
Капеланка зазначає, найчастіше військові звертаються, щоб поговорити про втрату побратима. А також зауважує, воїнів бентежить ставлення до них у тилу, що їх не зрозуміють після повернення додому:
“Хлопці й дівчата, які потрапили у зону бойових дій і пройшли бойові завдання, це вже зовсім інші люди. І ми повинні розуміти, що ми маємо готувати родини, які там залишилися і чекають своїх бійців, до того, що повернуться вже інші люди. І це велика праця ні тільки з військовими, це велика праця з його оточенням”, – розповідає військова капеланка.
Від себе Марина Сердіченко надала універсальну пораду для тих хто не на фронті:
“Ставитись з повагою і вдячністю до військового – це просто обов’язок кожного українця. Коли людина бачить повагу до своєї навіть форми військової, просто до того, що людина з’явилась у військовій формі – це вже інше відношення”.
Джерело – Суспільне Одеса