В Україні неодноразово виникали суперечки через меморіалізацію полеглих захисників: пам’ятники з’являлися без згоди рідних, а місця поховань оформлювалися стихійно. Це не лише ображало родини, але й створювало відчуття формальності, замість живої пам’яті. У спільному матеріалі СИЛИ ГРОМАД з медіагрупою “Погляд” аналізуємо досвід вшанування загиблих на війні у громадах Одещини й Київщини.
Неякісні світлини як відсутність комунікації
У селі Знам’янка Березівського району на Одещині наприкінці 2024 року здійнялася велика суперечка. Місцева влада урочисто відкрила у центрі села Алею Слави з портретами загиблих воїнів. Проте їхні родичі вирішили самостійно замінити їх на якісніші, після чого зазнали тиску з боку місцевої влади та поліції.
Як розповіла донька загиблого Героя Олександра Довжинського, місцева жителька Тетяна Ковальова, її родині не сподобалася світлина батька, яку встановили на Алеї і не узгодили перед тим з родиною. Після кількох звернень до сільської ради вирішили замінити самостійно.
“Спочатку я хотіла тільки змінити фото свого батька. Потім ми сім’єю вирішили самі замінити банер. До мене почали звертатися рідні загиблих і просити теж зробити їм нові банери, я розуміла, що буде велике незадоволення нашої влади, але деякі рідні мене запевнили, що питали у сільської голови, вона сказала, щоб самі замінювали”, – розповіла вона.
Після цього, за словами жінки, до її матері приїхав дільничний. Як з’ясувалося, сільська рада звернулася до правоохоронців через самовільну заміну банерів на Алеї Слави “невизначеними особами”. Проте, каже Тетяна, в селі всі знали, що замінили зображення самі родичі загиблих.
“Не знаю, у кого рука підніметься написати заяву на людей, які і так втратили найдорожче. І ми просто хотіли, щоб наші рідні на Алеї Слави були гарні. Такі, які були при житті”, – каже донька військового.
Світлини загиблих Героїв для банерів у Знам’янці, попередні та оновлені/Фото – Тетяна Ковальова
Після суспільного розголосу родини полеглих зустрілися з представниками місцевої влади та правоохоронців. Підтримати родичів полеглих воїнів приїхали також представники ветеранських організацій Veterans HUB ODESA” та “Родина Янголів Світла”.
“Звісно, були сльози. Сподіваюся, що останні сльози рідних загиблих, від байдужості та несправедливих дій у їхню сторону. Нам пообіцяли, що тепер нас будуть чути і усі питання, стосовно загиблих героїв, будуть вирішуватися безпосередньо з рідними”, — розповідає Тетяна Ковальова.
За її словами, сільська голова Валентина Тринча запевнила, що всі банери зі світлинами Героїв на Алеї Слави замінять на нові, узгоджені з сім’ями загиблих. Водночас поліція закрила провадження стосовно самовільної заміни фотографій.
Алея Слави – як невичерпний конфлікт?
Проте на цьому перипетії навколо місця вшанування Героїв не припинились. Місцева депутатка Оксана Павелко очолює робочу групу, яка об’єднує родини загиблих захисників. Стверджує, що саме створення Алеї Слави місцева влада не погодила з жителями громади.
«З родичами та громадою загалом не обговорювали ані місце облаштування Алеї Слави, ані дизайн банерів”, – зазначає пані Оксана.
Саме локація, визначена для Алеї Слави, викликає багато питань у місцевих мешканців. Вона розташована у центрі Знам’янки, неподалік місцевої школи. Трохи попереду – невеликий сквер з дитячим майданчиком. Як зазначають рідні, таке місце для вшанування загиблих не зовсім вдале: адже поряд діти проводять гучні свята, голосно граються тощо.
Зараз на Алеї Слави вшановано 30 загиблих Героїв. Проте наразі вже відомо про інших полеглих односельців, тож місця на відведеній території для нових банерів вже бракує.
Тому місцева влада вирішила знайти іншу локацію, яку погоджують з родинами Героїв. Про це Знам’янська сільська рада повідомила на своїй сторінці у Фейсбуці.
Як пояснила СИЛІ ГРОМАД голова громади Валентина Тринча, питання щодо перенесення Алеї Слави лишається відкритим. Для неї підшукали місце в іншому парку.
“Створення Алеї фінансувалося не місцевим бюджетом, а коштом небайдужих мешканців: долучились фермери, волонтери, левову долю вніс апарат сільської ради. Було вкладено багато праці в облаштування території:, бордюри, замощення плиткою, встановлення рамок під портрети. Проте сільська рада дослуховується до побажань родин загиблих воїнів, і ми готові підтримати їх бачення. Зараз проводимо інвентаризацію тієї земельної ділянки, щоб присвоїти їй кадастровий номер. Після цього вже зможемо перенести Алею”, – пояснила голова.
На думку лідерки громади, постійні конфлікти довкола Алеї Слави пов’язані з дещо іншими причинами – а саме з політичними амбіціями її опонентів. Адже є мешканці, серед них і депутати, незадоволені роботою місцевої влади з виведенням з тіні податків, сплат коштів до бюджету – тому усе це виливається у публічну площину, скарги й незадоволення.
Алея Слави у с. Знам’янка Березівського району Одеської області/Фото – Тетяна Ковальова
Тим часом в Ірпінській громаді з особливою шаною бережуть пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну. Тут створюють меморіали, алеї слави, музеї спротиву – не лише як місця скорботи, а й як простори сили та єднання. Досвід громад Київщини у вшануванні героїв став прикладом того, як пам’ять перетворюється на живу традицію, що об’єднує покоління.
В Ірпені започаткували масштабний проєкт облаштування військового сектора міського цвинтаря — з повним залученням родин загиблих. Роботи стартували на Алеї Слави, а кожен крок узгоджувався з тими, для кого ця пам’ять є найдорожчою.
Світлана Остапчук, дружина загиблого Віктора Тупало ( військовий загинув 1 березня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині), каже:
«Ми, родини загиблих, збиралися в міській раді. Обговорювали все поетапно — від матеріалу для надгробків до вибору символів. У когось це козацький хрест, у когось — прямокутна плита. Триває робота щодо світлин, які будуть на надгробках. Опрацьовуємо інформацію, яка буде зачитуватися з кюар коду. Враховані були всі побажання».
За словами Світлани, така комунікація відрізняє сучасний проєкт від радянської традиції, коли рішення нав’язували згори:
«Зараз ми відходимо від того, що нам щось диктують. Нас слухають, з нами радяться. Ми самі обрали світлий граніт для надгробків, і це вже стало нашим спільним вибором».
Проєкт також змінює спільноту: родини загиблих об’єднуються, вшановують пам’ять разом у різні дні, підтримують одна одну. Водночас формується єдиний меморіальний простір замість стихійних поховань, де кожен ставив хрест і квіти на власний розсуд.
Цей досвід уже привертає увагу інших міст.
«До мене приїздила знайома з Києва, яка втратила сина. В них такого немає. Вона хоче звертатися до місцевої влади, щоб перейняти нашу практику»,- розповідає пані Світлана.
Таким чином Ірпінь показує: гідне вшанування Героїв можливе лише тоді, коли у центрі — родина. Це рішення не тільки створює простір пам’яті, але й допомагає громаді долати спільну травму.
Пам’ять як спільна справа
Ідея створення окремого військового сектору на Ірпінському цвинтарі зародилася з дискусій, запитів і болю самих родин загиблих.
Як пригадує Софія Мартинюк, керівниця підрозділу меморалізації відділу культури Ірпінської міської ради, процес розпочався ще півтора року тому з дуже простого, але символічного моменту — кількох фото надгробків, які міський голова переслав їй як можливі приклади.
«Мені тоді стало зрозуміло, що лише встановлення надгробних споруд не вирішує глибинних питань. Ми бачили, що відспівування відбуваються у нас просто посеред дороги, а могили наших героїв стають фоном для офіційних заходів. Це виглядало неетично. Хотілося дізнатися, як вибудувати цей проєкт інакше та порадитися з фахівцями”.
Початковий етап був суто волонтерським — невелика команда архітекторів, митців та дослідників аналізувала міжнародні практики, консультувалася з фахівцями, зокрема бренд-дизайнером ЗСУ Тарасом Іщиком та Інститутом національної пам’яті. Тоді ж з’явилася ідея повернення до образу козацького хреста як символу тяглості української військової традиції, витісненої радянським каноном.
Згодом почався найскладніший і, водночас, найцінніший етап — обговорення з родинами полеглих. Протягом понад півроку в Ірпені відбувалися відкриті зустрічі, під час яких родини голосували за форму надгробної споруди.
«Вони були непростими. Скільки людей — стільки думок. Але ми відразу пояснили: військовий сектор відрізняється від цивільного. Це образ строю — рівного, чіткого, як у війську. Ідея уніфікації — це не про байдужість, а про рівність», — пояснює Софія.
Довіру вдалося вибудувати завдяки прозорому процесу та залученню експертів.
Новий підхід до меморіального простору
Проєкт передбачає алеї почесних поховань, які завершуються церемоніальною площею — місцем для панахид, державних заходів і ритуалів поховання.
Саме там будуть розміщені імена всіх героїв громади, навіть тих, хто похований в інших містах. Поруч флагштоки з родами військ, інформаційний стенд, місце для покладання квітів і жива зелень: барвінок як символ вічного життя.
Роботи на військовому секторі розпочалися кілька місяців тому. Перед цим довелося пройти етапи погодження з міською радою, тендерні процедури та оформлення договорів з підрядниками.
Будівництво поділене на кілька етапів: спочатку відкриють перші дві алеї, потім ще дві, можливо, разом із церемоніальною площею. Підрядник працює за погодженим планом, враховуючи погодні умови, щоб дотримуватися технології та не поспішати.
“Ми прагнемо, щоб Алея Пам’яті мала гармонійний, цілісний вигляд, але водночас зберігала особисту історію кожного Героя. Для цього застосовуємо єдину архітектурну мову — спільні пропорції, матеріали, кольорову гаму, — однак у кожному елементі є індивідуальні акценти: фото, написи, символи, обрані родиною. Так ми поєднуємо єдність у формі та різноманітність у змісті, щоб кожен відвідувач відчув не лише масштаб спільної жертви, а й тепло конкретної людини”,- розповідає директор та власник компанії «Арт Альянс Груп» Віталій Король.
Найбільший виклик, за словами пана Віталія – поєднати емоційну глибину задуму з технічною точністю виконання. Робота з натуральним каменем, складними фундаментами та художнім оздобленням вимагає не лише майстерності, а й великої відповідальності.
«Для нашої компанії участь у створенні Меморіалу Героїв — це місія честі та вдячності.Ми розуміємо, що будуємо не лише граніт і бетон, а пам’ять поколінь, що залишиться після нас. Це проєкт, який виходить за межі бізнесу — це наш внесок у пошану, єдність і віру в Україну».
Проєкт фінансується коштом міського бюджету, і після завершення буде перебувати на балансі комунального підприємства, щоб забезпечити постійний догляд за територією.
Досвід, що стає прикладом
Проєкт створення військового сектору в Ірпені є унікальним. Адже ніхто з команди не мав до цього подібного досвіду. Наразі вони вже пройшли етапи обговорень з родинами загиблих, затвердили концепцію та макети, погодили юридично-фінансові аспекти з міською радою. Важливо, що участь родин не обмежується формальним контролем: вони можуть ставити питання, впливати на процес і бачити, як ідеї перетворюються на реальні об’єкти.
Попри це, залишаються виклики: площа сектору обмежена, а кількість людей, які потребують вшанування, зростає. У довгостроковій перспективі постає питання, як у майбутньому забезпечити місце і для ветеранів, які пройшли війну та прожили життя після неї. Однак нині це не завжди можливо через просторові та фінансові обмеження.
Наразі Софію Мартинюк запрошують до інших громад, щоб ділитися досвідом — як будувати довіру з родинами, уникати конфліктів, формувати бачення, яке поєднує людський біль і професійний підхід.
«Можливо, якби ми починали цей проєкт вдруге, зробили б дещо краще, фаховіше. Але саме в цьому і є цінність нашого досвіду. Ми вчимося і передаємо уроки далі», — говорить вона.
Більше – у ВІДЕО від медіагрупи “Погляд”:
Матеріал створено редакцією “Сила громад” спільно з медіагрупою “Погляд” (м. Київ).
Авторки – Оксана Піднебесна, Марія Щедріна (Марчук)