Голодомор в Україні визнаний геноцидом на законодавчому рівні і в судовому порядку: у 2010 році Апеляційний суд Києва визнав радянських керівників на чолі з Йосипом Сталіним винними в геноциді українців у 1932-1933 роках.
Це, вважає Наталія Петрова, є дуже великим здобутком науковців, політиків для того, щоб пам’ятати цю трагедію. Історики називають причиною голоду репресивну політику хлібозаготівлі, яку проводила комуністична влада. І це робилося для того, щоб “упокорити” українців і ліквідувати режим спротиву та боротьбу за відродження власної державності.
Станом на сьогодні Голодомор визнали геноцидом українців понад 35 країн, серед яких Естонія, Грузія, Австралія, Канада, Угорщина. Минулого року до них приєдналася і Німеччина. Ще вісім країн поки не визнали офіційно, але засудили Голодомор.
Росія заперечує, що Голодомор був геноцидом. Вони наполягають на тому, що причиною була насильницька колективізація і що нібито від голоду постраждали багато регіонів тодішнього Радянського Союзу.
За даними Соціологічної групи “Рейтинг” у 2019 році 82% українців вважали Голодомор геноцидом. За результатами опитування “Рейтингу” у 2023 році, вже 93% погоджувалися з тим, що українцям влаштували геноцид.
Масовий штучний голод 1921-1923 років
29 липня 1921 року до Москви надійшла телефонограма від Комуністичної партії більшовиків України із зобов’язанням зібрати 100 мільйонів пудів врожаю. Країна ще не оговталася від війни, уклад життя українців ще не прийшов у норму. А тогорічна засуха на півдні України зумовила неврожай. Попри це, розповіла Наталія Петрова, зловживання владою на місцях та бажання вислужитися перед керівництвом місцевих активістів-комуністів призвели до голоду на теренах півдня України:
“З одного боку, центральна влада давала вказівки для того, щоб поставити певну кількість пудів зерна і всього іншого збіжжя, що вирощувалося. А з іншого боку, ще і на місцях ті бригади, вони також зловживали своєю владою, яка була їм надана. І вони могли забирати більше, ніж можливо це було потрібно в той момент”.
Політика колективізації та зернових поборів призвела до сільських протестів серед українців. Люди розуміли, що прогодувати сім’ю із 10 людей, віддавши до колгоспу все господарство неможливо. Історикиня запевнила, що повстання жорстоко придушували, а факти про них замовчували та засекречували:
“Сільські повстання були, здається, їх там понад півтори тисячі було. Але я не впевнена в цій цифрі, тому що це та сторінка нашої історії, яку, на відміну від Голодомору, почали досліджувати пізніше. Вона дуже ретельно приховувалася, і про це ще треба відкривати інформацію, але повстання мали місце”.
Радянська влада придушувала не лише стихійні повстання. Каральні заходи застосовували і проти окремих родин, що не погоджувалися із загальноприйнятою політикою. Дослідниця розповіла, що методами “упокорення” були сіяння ворожнечі між односельцями, цькування тих, хто не хотів вступати до колгоспу та оголошення бойкотів:
“Якщо це була одна родина, яка не хотіла щось віддавати, їм оголошували бойкот, тобто їм на воротах писали “Бойкот”, і до них ніхто не міг приходити, і вони не мали право виходити за межі свого помешкання. Потім в них все конфісковували, переселяли в якусь землянку, забирали хати. Оцей спротив, він приводив до того, що людей просто фізично знищували”.
Голодомор-геноцид 1932-1933 років
У своїх дослідженнях у 2007 році Наталія Петрова проводила опитування людей, які пережили всі три голоди на півдні України. Одна з респонденток Улита Синиця, яка народилася у 1910 році, засвідчила, що, на відміну від 1921-1923 років, у 1932-1933 роках комуністи забирали у людей все: від їжі, консервацій, прикрас, рушників до одягу.
“І це не поодинокі свідчення про те, що забирали навіть приготовану їжу і навіть предмети, які могли стати обміном на їжу. Тобто, абсолютно все, навіть той одяг, який люди носили, для того, щоб вони залишалися голі, босі. Замерзли, якщо не від голоду, а померли від холоду. Або виганяли зі своїх хат”, — розповіла кандидатка історичних наук.
Тих, хто не справлявся із планами хлібозаготівель, включали до спеціальних списків та соромили. Списки регулярно публікували в газетах та на так званих “чорних дошках”. І найстрашнішим, вважає історикиня, було те, що репресії проти трудових колективів та сіл позбавляли зв’язку із зовнішнім світом. Себто люди не мали права покидати, або якщо це окремо родина — своєї оселі, або якщо це все село — виїздити за межі села. Також ніхто не мав права приїздити до них:
“Ось це фактично був вирок, тому що там тотально вилучалася їжа, і люди просто поступово вимирали. Вони намагалися щось вкрасти, для того, щоб вижити. І, власне, це призводить до створення окремого закону, який влада вигадує”.
“Закон про п’ять колосків”
У серпні 1932 року Центральний виконавчий комітет та Рада народних комісарів СРСР видають постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Авторство цієї постанови дослідники приписують особисто Сталіну. І вона має народну назву “Закон про п’ять колосків”.
“Власне, закон передбачав, що за порушення, тобто за крадіжку соціалістичного майна, а соціалістичним майном вважалось абсолютно все — це розстріл з конфіскацією або за пом’якшуваних обставин це 10 років ув’язнення. І за перший рік дії цього закону за ним засудили 150 тисяч людей”, — розповіла Наталія Петрова.
Закон діяв до 1947 року, але піком його застосування був саме в 1932-1933 роки. Одна з респонденток дослідниці, Ольга Середа, розповіла, що за цим законом в її родині були засуджені:
“Судили за п’ять колосків. Не дали збирати на полі, нехай даром пропаде, а не давали людям збирати колоски. Знаю я цей закон. Карали, судили. За колосок не знаю, за качан кукурудзи — п’ять років. Мамина двоюрідна сестра, несла додому п’ять качанів. І вони її піймали з тими качанами і дали їй п’ять років. І вона сиділа п’ять років”.
Після звільнення жінка повернулася в рідне село Стрюкове, Березівського району, та пішла до колгоспу. Їй довелося до кінця життя працювати та жити пліч-о-пліч з тим, хто здав її владі.
Фіксовані випадки канібалізму під час Голодомору
Через відсутність їжі, розповіла Наталія Петрова у своїй лекції присвяченій Голодомору-геноциду, фіксували випадки канібалізму серед населення. Найбільше випадків було навесні 1933 року:
“На жаль, це було, і навіть існують матеріали судових розслідувань, коли людей судили за те, що вони їли собі подібних. Кажуть, що голод, тривале голодування, воно дійсно є найжахливішим видом тортур і людина не розуміє, що вона робить”.
Географією випадків канібалізму є вся територія України, де був поширений голод. У дослідженні історикині серед опитаних є люди, що розповідали, як вони їли самі себе: гризли руки від того, що вони вже просто не могли терпіти:
“Де був голодомор, там були випадки. І жінки, і чоловіки, на жаль, до цього були причетні. І також навіть інколи підлітки. Тобто, вік, стать не мали значення”.
Одна з опитаних Наталією Петровою на Одещині поділилася, що на все життя запам’ятала обличчя жінки, яка хотіла її з’їсти:
“Каже, от зараз я вже стара бабуся, в мене свої онуки, я не пам’ятаю обличчя своєї мами. А от коли закрию очі, я пам’ятаю обличчя жінки, від якої я тікала. І вона от була вже несповна розуму, я розуміла, що вона хотіла мене з’їсти”.
Масовий штучний голод 1946-1947 років
Від штучного голоду у 1946-1947 роках, поділилася історикиня, найбільше страждали села на територіях, які до Другої світової війни не були у складі радянської України в 30-х роках. Мова йде про південну Бассарабію та Буджак. По закінченню війни, 1946 рік для жителів став випробуванням, адже був частковий неврожай. А також там лише починалися процеси, які решта території України вже пережила у складі Радянського Союзу.
“Починається створення оцих радгоспів, колгоспів там, і знову ж таки всі люди мають зібрати, відвезти, віддати своє. А уявіть собі особливо представники етнічних меншин: болгари, гагаузи, молдавани і українці, вони до цього не були ментально готові. І для них оця необхідність здавати норми для відновлення радянського господарства, повністю змінила лад для них”, — пояснила дослідниця.
Для тогочасної влади, розповіла Наталія Петрова, було важливим “упокорити” ту частину населення, яка до того часу мала свою власність та не мала досвіду колективізації. Для того, окрім обов’язкових поборів, людей часто локально переміщували цілими родинами та навіть селами:
“І хтось знав за два тижні, що їх будуть виселяти, хтось — за декілька годин. Уявіть собі, людина залишилася гола, боса з тим, що їй дозволили повантажити на вантажівку і вивезти. Її перевозять в інше село, яке поруч з тим, де вона жила, але село зруйнували, а їх перевозять в інше”.
Брак їжі, ресурсу та змушеність постійно починати все з початку виснажували людей.
Замовчування інформації та висвітлення у західній пресі
Першими, хто описав голод в Україні були британці Малкольм Маггерідж та Гарет Джонс. Малкольм Маггерідж під псевдонімом опублікував три статті у газеті “The Manchester Guardian” у 1933 році. І після його публікації радянська влада заборонила іноземним журналістам подорожувати по територіях, де є голод. Гарет Джонс працював у тому ж виданні, а також писав для “New York Post”. Він опублікував статтю “Тут немає хліба” про голод в Україні. Статтю передрукували в інших іноземних газетах.
Після цих публікацій радянська влада заборонила іноземним журналістам подорожувати там, де був голод.
Суперечки серед дослідників про кількість загиблих
Загальна кількість жертв Голодомору-геноциду, що зафіксована Верховною Радою України, є 3,9 мільйона людей. Цю цифру підтримують багато істориків.
Проте, у дослідницьких колах почали обговорювати ще одну цифру — 10,5 мільйонів. Такі дані оприлюднив голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду Володимир Сергійчук, за матеріалами досудових досліджень, які були оприлюднені у 2021 році. Дослідник зауважив, що лише за даними шкільних журналів про дітей, які ходили до школи в 1931-1934 тільки в центральній частині Україні, 4 мільйони дітей не перейшли до наступного класу. А також, зауважила Наталія Петрова:
“Італійські дипломати ще в 1934 році писали про те, що в Україні від Голодомору померло 12 мільйонів. Я не знаю, звідки вони брали цю цифру, але вони її озвучили”.
Суперечки, пояснює історикиня, викликані тим, що дослідники використовують різні методи підрахунків демографічних втрат. І додала, що більшість істориків все ж погоджуються з тим, що жертв близько семи мільйонів.
Неможливість точності підрахунків, пояснила дослідниця, також пояснюють тим, що багато смертей просто не фіксували. А якщо фіксували — то причиною смерті писали: “тиф”, “виснаження”, “старість” тощо, бо “смерть від голоду” писати забороняли. Частина документів, навіть зафіксованих, засекречували або просто знищували.
Щодо жертв на Одещині ситуація ще складніша
Більшість архіві на Одещині користувалися пічним опаленням, отож, заявляє Наталія Петрова, багато таких районних архівів свого часу були просто спалені, ніби випадково, тому підрахувати коректну кількість жертв неможливо. Проте в одному районі, на момент Голодомору — Андрієво-Іванівському, в монографії є перелік сіл, яких просто не стало.