Мешканка села Новоукраїнки, що у Роздільнянському районі на Одещині, Емілія Дзіпак поділилася спогадами про втрату рідного дому. Її історія демонструє горе багатьох людей, на яке десятиліттями не звертали належної уваги на Роздільнянщині.
Вона народилася 1929 року в селі Телешниця Сянна (нині Польща), але вже 73 роки мешкає на Одещині. Жінка пригадує, як їхала з рідного дому у душному вагоні разом з тваринами. Родина намагалася взяти із собою усе цінне, щоб якомога скоріше обжитися на новому місці. На жаль, обіцянки влади про щасливе майбутнє залишились просто обіцянками.
Після переселення на родину чекали труднощі та випробування.
«Нам казали, що все вже готове, заходь і живи. Я дуже не хотіла переїжджати, у нас там вдома була хата своя, худоба, город. Все треба було кинути і їхати. Були й сльози, але вибору не було. Москалі казали, якщо хтось не поїде, заберуть на машину і в Сибір «білих ведмедів пасти»», – розповідає жінка.
15 лютого 1951 року у Москві підписали радянсько-польський договір про обмін ділянками державних територій – угоду між СРСР та Польською республікою. У Польщі вона відома під назвою «Akcja H-T 1951».
За даними Українського інституту національної пам’яті, сторони домовилися не тільки про передачу території, але й про взаємне переміщення населення за шість місяців.
Внаслідок угоди переселили майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців Нижньоустрицького, Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області та з міста Нижні Устрики.
Майже всіх переселених бойків примусово скерували у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям.
Історія Емілії Дзіпак – це важливе свідчення важкої історичної трагедії. Так вважає Леся Бондарук, головна спеціалістка Західного міжрегіонального відділу Управління забезпечення політики національної пам’яті у регіонах Українського інституту національної пам’яті.
У вересні 2024 року виповнюється 80 років від початку депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини мешканців цих регіонів.
«У статті 1 Угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 квадратних кілометрів. Це більшість сіл Нижньоустрицького, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97 свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн». В статті 2 йшлося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 квадратних кілометрів. Це гміни Кристинополя, який в УРСР перейменували на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізничне сполучення», – розповіла Леся Бондарук.
Людей почали вивозити 13 червня 1951 року. У кілька етапів під конвоєм їх звозили на залізничні станції та упродовж кількох тижнів у товарних вагонах везли на південь України.
У селах півдня бойкам обіцяли надати новозбудовані будинки, але до початку зими житло отримала лише четверта частина новоприбулих. Бракувало будівельних матеріалів, тому переселенці тіснилися в будинках місцевих степовиків або мешкали у коморах, стайнях, землянках.
«Вигнанці втратили більшість майна, особливо нерухомого, адже в Українській РСР держава відшкодовувала лише втрачене житло і зерно. Переселенців до південних областей планували розміщати в колишніх німецьких колоніях. Їх населення вивезли ще на початку війни. Проте на час переселення деякі колонії спалили, інші зайняли для підсобних господарств. Частину будинків у колоніях заселили місцеві колгоспники та різні прибулі, які втратили житло під час війни. Вільними ж залишалися приміщення, непридатні для проживання», – зауважила дослідниця.
Люди потерпали від нестачі продовольства та відчували посилену увагу органів безпеки.
«Щоб «перевиховати по-радянськи», серед депортованих проводили масово-політичну роботу. Невдоволених комуністичним ладом арештовували та судили як «націоналістичний елемент». Між переселенцями та місцевим населенням складалися складні стосунки. Прибулі до південних і центрально-східних областей зіштовхнулись із мовним бар’єром, радянським світоглядом, зокрема в контексті власності «приватне-колективне». Загалом примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу», – зазначила Леся Бондарук.
Незвичний для горян клімат, відсутність церков, неприйняття місцевим населенням їхніх релігійних настанов і традиційної обрядовості, постійний брак води та деревини – усе це сприяло тому, що більшість переселених бойків, які мали родичів чи знайомих у західних областях, почали мріяти про дорогу на захід.
На заваді стояли колгоспні обмеження і заборони повернення переселенців. Леся Бондарук зазначила, що внаслідок переселень і депортацій у 1944-1952 роках рідних домівок позбавили близько 750 тисяч українців.
Внаслідок «Угоди» в села Роздільнянського району переселили людей з Нижньоустрицького району Дрогобицької області. Цю територію замінили на таку ж частину землі з Люблінського воєводства (Польща).
Одним з так званих «місць планового поселення» було село Новоукраїнка Роздільнянського району Одеської області
Емілії Дзіпак, яка втратила рідну домівку, на період примусово переселення було майже 22 роки. Жінка народилася 1929 року в селі Телешниця Сянна (нині Польща), але вже 73 роки мешкає у селі на Одещині.
«Нас в сім’ї було троє дітей і мати. Батька вкрали москалі й відправили на війну, де він потрапив у полон до німців. Звідти його забрали англійці, і він так і залишився в будинку пристарілих у Великій Британії», – розповідає Емілія.
Жінка пережила голод, Другу світову війну та переселення. Її доля сповнена великою кількістю болю й переживань, а нині мусить бачити ще страшнішу війну.
«Я була дитиною, памʼятаю, як німці зайшли, ми жили дуже близько до них. З сусідською дівчиною якось пішли й нас побачив німецький офіцер. Він погладив мене по голові й казав, що у нього вдома є двоє таких дівчат та синок, після чого пригостив шоколадкою», – пригадує пані Емілія.
Жінка розповідає, що тоді володіла польською та українською мовами, а з німцями розмовляли через перекладача, який завжди їх супроводжував.
Обіцяний рай
Про переселення Емілія Дзіпак дізналася під час зборів у колгоспі. Людям розповідали, буцімто для них вже створені всі умови та навіть на місцях побудували хати.
«Це було десь за місяць або два до переселення. На цих зборах сказали, що треба переселятися. Нам казали, що все вже готове, хати побудували, заходь і живи. Я дуже не хотіла переїжджати, у нас там вдома була хата своя, худоба, город. Все треба було кинути і їхати. Були й сльози, але вибору не було. Москалі казали, якщо хтось не поїде, заберуть на машину і в Сибір «білих ведмедів пасти», – розповідає жінка.
Переселення відбулося влітку. В «нове життя» сім’я взяла їжу на дорогу, зерно, колиску для меншого братика Славка і худобу – корову і козу.
«Ми вважалися ще багатими. Деякі взагалі не брали худобу, чи не було, чи надіялись, що тут все буде так, як і казали на зборах. Їхали ми в одному вагоні всі, і люди й худоба, все на купі, так і везли», – каже Емілія.
Дорога була виснажливою та довгою. Жінка згадує, що була зупинка у Львові, де можна було помитися та переодягнутися, якщо хто мав одяг.
Сім’я приїхала на Петра (церковне свято). Їх лишили на станції Єреміївка, що за 23 кілометри від села Новоукраїнка. Люди йшли пішки, аби довести худобу до села.
«Ми залишилися без дому в чужому місці, знаючи наперед, що легко не буде. Виявилось, все що казали на зборах в колгоспі, неправда. Для переселенців було побудовано лише три хати, хоча розповідали, що все для життя є. Жити не було де, то нас підселили до сімʼї Марії Тимчихи. У них також було троє дітей, але вони нас не ображали, ніколи в наш бік нічого поганого не казали. Як ви розумієте, в той час всі городи вже були засаджені, а у нас нічого, ні хати, ні городу, все треба було заробляти з нуля», – згадує Емілія Дзіпак.
Нових мешканців місцеві називали «бандерами». Навіть дітей пані Емілії в школі називали так само. Жінка почала працювати в другій тракторній бригаді.
«Я прийшла, а вони мене на комбайна хочуть посадити. До цього вдома я також працювала, як і всі в колгоспі, але там не було такої техніки, збирали зерно ми серпами, молотили машинками такими. А тут я вперше бачу той комбайн. Та що робить, сіла, навчилась. За літо ми працювали, і бачили, що хати будують», – розповідає Емілія.
Обіцянки на місцевих колгоспних зборах виявились неправдою теж.
«І нічого даром тут не давали, навіть за цю хату, що ми отримали, з мене вираховували гроші. Я сама тяжко працювала. Коли треба було, ще й норми сапала, по-різному, по 10-15 гектарів. Ото все, що нам обіцяли на колгоспних зборах вдома – чиста брехня», – поділилася пані Дзіпак.
Стіни в будинку вкривалися інеєм
Взимку Сім’я Дзіпаків вже перейшла жити у свою хату. Умови були погані. Не було елементарних побутових речей, через що люди часто мерзли.
«Що сказати, хати не будували, а «штампували», їм було все одно, і без фундаменту, аби швидше зробити. Ми з мамою стали ліпити хату глиною, щоб хоч якось втеплити. Але іншого варіанту не було, вже жили там. Коли був мороз, стіни вкривалися зсередини інеєм по стіні, потім він стікав, все було мокре. Перин у нас не було з собою, то щоб хоч якось зігрітися, ми брали тканину, напихали її сіном, так і спали, але нічого – перезимували. З худобою також було важко, зима, холодно, корму немає. В Єреміївці були скирди з сіном (сусіднє село, орієнтовно за 10 кілометрів – ред.). Щоб прогодувати тварин, треба було водити аж туди, або звідти носили сіно додому – отак потихеньку і зимували. На весну вже стало якось легше, засадили город, почали обживатися», – пригадує жінка.
Розповідаючи про своє минуле, Емілія не стримує емоцій. За стільки років ті спогади не втратили свій сенс.
Традиції
Попри всі поневіряння, сім’я намагалася дотримуватися традицій та завжди відвідувала церкву, хоч це і забороняла радянська влада.
«Ми ходили до Бога, а не до церкви. Не важливо, яка там церква, головне що Бог один. Тут комуністи забороняли вірити в Бога, свята не так, як в нас, але по-іншому не можна було. Щоб хрестити дитину, ми вночі, щоб ніхто не бачив, звали ксьондза, щоб той хрестив. Та за то цих комуністів Бог наказав. Ми вірили в Бога, й дотепер вчимо своїх дітей ходити до церкви й молитися. Коли була ще молодшою, ходила до церкви, то сама, то з чоловіком. Після смерті Броника ксьондз навчив мене пекти проскуру, і я багато років пекла її на церкву», – розповідає Емілія.
Вона додала, що в селі Новоукраїнка в 1980-х роках підірвали церкву. За збігом обставин, люди, які були причетні до цієї події, незабаром померли.
«Вдома ми святкували Різдво 25 грудня, 24 була свята вечеря, на якій збиралася вся сім’я. Взагалі ми дуже трепетно ставились до церковних свят, поважали кожне. В селі була православна церква, ми туди ходили, так і почали святкувати Різдво 7 січня. А зараз так, як і має бути… Завжди щось було, то булочку, то якісь цукерки дарували. Але завжди було щось, батьки старались для нас», – пригадує Емілія.
Під час розмови онука Емілії – Ольга – розповіла, що особливим для неї було свято Святого Миколая.
«Так, навіть коли я була маленькою, пам’ятаю, що наша сім’я намагалась святкувати. Особливим для мене стало свято Святого Миколая, кожен раз було цікаво, що ж знайду під подушкою вранці. Ця ніч ставала неначе довшою, але кожен раз батьки щось дарували. Малою не розуміла, що це батьки були, а як підросла вже знала, та все одно було захопливо і цікаво. Своїй дочці я також намагалась влаштовувати цю атмосферу свята», – розповіла Ольга.
В Новоукраїнці Емілія вийшла заміж за Броника. Чоловік мав польське коріння. Коли відбувалося переселення, він мав право виїхати до Польщі, але обрав південь.
«Одружились з ним ми, коли мені було 27 років. Весь час до цього працювала і допомагала мамі. Їй було дуже важко, сама тягнула сім’ю, без чоловіка. І я сама відчувала, як це ростити менших дітей без батька. Скільки б не писала батькові листів в Англію, скільки б не просила повернутися, він не погоджувався. Боявся, просто боявся, що його як зрадника відправлять у Сибір. Потім я вже почала будувати свою сім’ю з Броником, він помер більше ніж 30 років тому. Всі ці роки я вдова. Дуже любила його, ось це було моє кохання одне і на все життя. Я чекала його з армії, потім ми одружилися, перейшли у свою хату, народили дітей», – відверто розповідає Емілія.
У шлюбі народилося троє дітей, двоє синів і дочка. Одного з синів Емілія поховала 18 років тому. Зараз вона проживає зі своєю внучкою Ольгою та правнучкою Русланою. Жінка має велику родину.
Емілія Дзіпак часто порівнює теперішні умови життя з тими, коли тільки приїхала в степи. Люди мусили прижитись на чужині, що без їхньої згоди стала другою домівкою.
Ця жінка за свої 94 роки пережила лихоліття Другої світової війни, втрату домівки та була свідком історичних подій, але і досі з трепетом згадує, як було там – «вдома». Розповідаючи свою історію, героїня не стримує емоцій, адже її доля не була простою. Це лише одна локальна історія, ми навіть не можемо уявити, скільки ще таких історій…
Джерело – https://rozdilna.rayon.in.ua/