Шлях від молдавського прикордонника до українського морпіха довелося пройти уродженцю колишнього Тарутинського району Євгену Гевріку. А в цивільному житті – він технічний керівник будівельної фірми. Про те, як отриманий в житті досвід знадобився йому на службі в ЗСУ, Євген розповів виданню «АрміяInform».
Вранці 24 лютого його розбудив дзвінок головного інженера Сергія: «Христофоровичу, що робитимемо? У нас же за кілька годин запланована планерка…».
«Якщо запланована, то проводитимемо, та й взагалі, до чого таке запитання?», – спросоння відповів власник будівельної компанії.
«Так війна ж почалася…», – пролунав розгублений голос по інший бік слухавки.
Того дня Євген Христофорович планерку, звісно, скасував. Швидко прокинувся, заварив чашку кави, із сумом подивився на дружину Ганну, сина та трьох донечок, порадив збирати речі. А сам сів за кермо свого пікапа та помчався на один з об’єктів.
Ризикувати життям будівельників начальник не став. Подякував їм за працю, розрахувався та порадив всім вирушати по домівках, мовляв, після перемоги все добудуємо.
А сам повернувся додому, де до вечора тривала психологічно важка та притаманна для перших днів війни підготовка до евакуації.
Звісно, сам Євген Геврік нікуди вирушати не збирався, дбав лише про дружину та чотирьох неповнолітніх дітей. Він думав лише про одне: «що робити далі та чим він може бути корисний в ці переломні та надважкі для України часи?».
Щоправда, тривалий час розмірковувати з цього приводу не знадобилося. Так сталося, що допоміг йому в цьому добрий знайомий – начальник управління капітального будівництва Одеської міськради Борис Миколайович Панов. Він зателефонував Євгенові вже наступного дня з проханням про допомогу щодо облаштування блокпостів. І цей дзвінок став вирішальним стосовно визначення подальшої долі власника будівельної фірми, який за тиждень після початку війни став матросом батальйону морської піхоти.
Як Євген став прикордонником
У Євгена досить цікава доля та біографія. Болгарин за національністю, Євген народився в Тарутинському районі, що на Одещині. Батько – Христофор Васильович – тривалий час обіймав посаду директора радгоспу, мати – Неоніла Олексіївна – педагог з багаторічним стажем, працювала директором школи.
«1985 року мою матір перевели на іншу, так би мовити, керівну роботу до Молдавії. Як відомо, радянський союз за шість років розпався. Через те я, український болгарин, ще став і молдаванином. Там, у місті Чадир-Лунга, того ж 1985 року я пішов у перший клас. Ймовірно, там би й закінчив школу. Але сталося так, що в загальноосвітніх закладах Молдови було введено десятибальну систему оцінювання учнів. Через те виникали труднощі щодо вступу до вишів України, куди я волів неодмінно повернутися. Тоді мати й порадила, аби я закінчив школу на Одещині. Домовилася зі своєю подругою –директором однієї зі шкіл Тарутинського району, і вона зарахувала мене до 11 класу. І не просто зарахувала до школи, а ще й поселила в себе вдома. Ось так я рік і навчався, мешкаючи в директорському будинку», – згадує морпіх.
Але після отримання атестата 17-річний юнак все ж таки вирішив повернутися до Молдови. Подав документи до Комратського держуніверситету, успішно склав вступні іспити за спеціальністю «культурологія». Та за рік хлопець до навчання охолонув і відрахувався. За його словами, зрозумів, що подальша перспектива працювати керівником національного болгарського театрального колективу його не приваблювала.
Він почав мріяти про інше – про справжню чоловічу роботу. Воно й недивно. Адже два старші рідні брати Євгена на той час вже працювали в правоохоронних органів.
«А я чим гірше за них?» — замислився Геврік.
Тим більше, що в сенсі фізичної підготовки він міг дати фору багатьом одноліткам.
З труднощами, але хлопець домігся свого, потрапивши на строкову службу до прикордонних військ. Перешкодою на цьому шляху було те, що на той час вже помер батько Євгена, а, за чинним тоді молдавським законодавством, брати на службу молодшу дитину з неповної родини не дозволялося.
Євгенові цей факт вдалося приховати. Як він сам вважав, йому бути прикордонником визначено долею. Адже майбутній морпіх народився 28 травня — у день, який було визначено професійним святом охоронців кордону в колишньому радянському союзі.
Службу на кордоні легкою ніколи не назвеш. Але фізично розвинений 18-річний юнак швидко втягнувся в її напружений та розписаний по хвилинах ритм. Спочатку Євген навчався в школі сержантського складу, згодом став старшиною застави.
«Ще в дитинстві я займався боксом та карате. Окрім цього, з 12-річного віку захопився стрільбою з пневматичної гвинтівки. Ще до призову на службу брати неодноразово брали мене й на стрільби з автомата. Тобто можна сказати, що в моїй особі молдавські прикордонники отримали вже достатньо підготовленого воїн», – усміхаючись каже матрос Геврік.
На заставі, що розмежовує Молдову та Румунію річкою Прут, виставляти сторожові пости та ходити в дозори треба було щоденно. За словами Євгена, за добу він пішки намотував близько 30 кілометрів. Звісно, що і затримував порушників. Переважно це були вихідці з Південно-Східної Азії, які таємними стежками нелегально просувалися до країн Європейського Союзу.
Але сержант Геврік на важку службу ніколи не скаржився. Вона його навпаки лише загартовувала. Тому за рік після строкової він, за урядовою угодою між Україною та Молдовою, вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України в Хмельницькому.
«На той час у виші існував п’ятий факультет для іноземців, де, крім молдаван, також навчалися грузини, вірмени, туркмени та таджики. У такий спосіб я повернувся в рідну Україну. Щоправда, волею долі навчався не на українського, а на молдавського офіцера», – згадує Євген.
Три насичені роки навчання курсант провів на українській землі. А після випуску повернувся на свою заставу вже у званні лейтенанта, обійнявши посаду офіцера оперативно-розшукового управління. От тільки на новому-старому місці служби він не затримався. Додому потягнуло – до України. Тим більше, що на той час туди вже переїхали його мати та брати.
22 лютого 2002 року Євген Геврік звільнився з лав прикордонників Молдови. Спочатку вирушив до Херсона, де працевлаштувався звичайним шиномонтажником на СТО. А за рік переїхав до Одеси.
Лише за кілька років пройшов шлях від різноробочого до технічного керівника будівельної фірми
З дитинства він ріс хлопцем умілим, працьовитим. Будь-якої роботи не цурався. Та й організатором був непоганим, за що у своєму колективі завжди мав заслужений авторитет. Лише кілька років йому знадобилося для того, аби пройти шлях від різноробочого до технічного керівника будівельної фірми.
Не всім це до снаги. А Христофорович зміг, до цього опанувавши ще й посади муляра, електрика, маляра та майстра будівельного майданчика. Згодом він також працював начальником ділянки і закінчив Інститут гідротехнічного будівництва та цивільної інженерії Одеської державної академії будівництва та архітектури.
За словами Євгена, будівельна компанія, яку він донедавна очолював, спеціалізувалася на реконструкції та проведенні капітального ремонту громадських будівель і споруд. І вже тривалий час для місцевої влади вона є надійним партнером і помічником щодо проведення протиаварійних робіт, спрямованих на локалізацію руйнувань несучих конструкцій у разі виникнення аварійних ситуацій.
Це саме він разом зі своїми колегами в грудні 2019 року у стислі терміни локалізував осередок небезпеки, здійснивши демонтаж однієї зі стін економічного коледжу в Одесі, в якому сталася пожежа, що забрала 16 людських життів. В активі його компанії також здійснення капітального ремонту та реконструкції шкіл, лікарень, дитячих поліклінік, театрів, спорткомплексів. Займатися б і надалі на цій корисній ниві. Але…
Став матросом морської піхоти
«22 лютого я, так би мовити, відзначив 20-ту річницю з дня свого звільнення з лав прикордонної служби Молдови. Звісно, не думав, не гадав, що знов доведеться одягнути військовий однострій. Але мої подальші плани щодо мирного цивільного життя зіпсували російські загарбники на чолі з путіним. 25 лютого, за пропозицією начальника міського управління капітального будівництва Бориса Панова, я залюбки погодився облаштувати блокпости для наших захисників, а за тиждень і сам вступив до лав Українського війська», – поділився власними спогадами Євген.
Морпіх Євген розповів, з яким завзяттям взявся за доручену справу та які неоднозначні емоції викликали в нього перші дні широкомасштабної війни.
«Разом із 15-річним сином Христофором та головним інженером будівельної компанії Сергієм швидко вирушив до свого недобудованого будинку. Зібрав там весь необхідний інструмент, побачив двох сусідів. Кажу їм: «Поїхали зі мною, люди та руки потрібні для облаштування блокпоста. А вони відмовляються: одному дерева треба підрізати, а іншого дружина не пустить». Що відповісти на таке, нема слів. Взяв сина, щоб їм соромно було, і поїхав», – згадує морпіх.
Блокпост із бліндажами та позиціями вони побудували. Знайшлися люди та руки в кількості п’яти поліціянтів та дванадцяти нацгвардійців, які вже 24 лютого з цивільного життя пішли на службу – захищати свою Одещину та Україну. Придивився Євген до них – дехто зовсім молоді, як кажуть, не обстріляні. Поміркував, перепитав у капітана, чи хтось вміє з бійців вести вогонь з гранатомета? А коли почув, що ні, попросив головного інженера відвезти сина додому, а сам на ніч залишився з хлопцями на блокпосту.
Переночував у бліндажі, згадавши армійську молодість. А вранці звернувся до командування бригади морської піхоти, в розташування якої прибув того ж дня.
Відтоді розпочався новий відлік часу в житті колишнього прикордонника та власника будівельної компанії. Кілька днів він допомагав облаштовувати позиції морпіхів ще будучи цивільною особою. А 2 березня був зарахований до штату бригади.
«У стройовій частині мені казали, що треба з Молдови надіслати підтвердження про наявність в мене офіцерського звання. Але чи позбавляє такий документ права брати до рук зброю або тримати оборону на визначених рубежах? Ні. Та й не на часі зараз думати про звання», – сказав Євген.
Враховуючи його цивільну спеціальність, матроса зарахували до складу зведеної інженерно-рятувальної групи, яку, власне, Євген й очолив. Коло його обов’язків сьогодні – це інженерне обладнання та маскування позицій, а також взаємодія з представниками місцевої влади щодо розквартирування підрозділів бригади.
Крім нього, з початком широкомасштабного російського вторгнення до лав різних військових частин стали ще 14 чоловіків з будівельної компанії, власником якої є Євген.
Щоправда, після повернення наприкінці березня з Миколаївщини в Одесу Христофоровичу знову на деякий час довелося повернутися до своєї звичної в цивільному житті діяльності. Керівництво міста та Одеської обласної військової адміністрації звернулося до командира бригади морської піхоти з проханням, аби саме він разом зі своєю робочою бригадою здійснював протиаварійні роботи в будинках Одеси та Сергіївки, по яких навесні та влітку рашисти завдали ракетних ударів. І Євген Христофорович, як і зазвичай, з тим завданням впорався.
Ось такою є доля батька чотирьох неповнолітніх дітей, який пройшов шлях від молдавського прикордонника до українського морпіха.
«Наша Україна дуже багата на свої родючі землі, промислові підприємства та людські й природні ресурси. Ми маємо привабливе географічне положення, потужний природно-ресурсний, трудовий і виробничий потенціал, що дає великі можливості для економічного розвитку держави. Через те ми й стоїмо в росіян як кістка в горлі. Тому вони й прийшли нас вбивати та грабувати. Але ми на своїй землі й захищатимемо її до повного вигнання агресора з нашої країни. У нас іншого вибору немає — на кону свобода для України та мільйонів її мирних і працьовитих громадян», – наголосив матрос Євген Геврік.
На знімках: Євген Геврік під час служби в прикордонних військах Молдови; на чолі будівельної компанії та в складі бригади морської піхоти.
Фото з власного архіву Євгена Гевріка