Щороку в середині вересня у містечку Татарбунари на Одещині розгортається вже звичний для місцевих жителів ритуал: представники міської влади урочисто покладають квіти до монумента, присвяченого Татарбунарському повстанню 1924 року. У публічних зверненнях знову і знову лунають пафосні фразу про «незламний дух», «трагічні уроки історії» та «виборювання права на свободу».
Проте на тлі повномасштабної російсько-української війни, деколонізації та переосмислення радянського минулого цей ритуал викликає дедалі більше запитань, обурення й гострих дискусій.
Де межа між вшануванням пам’яті мирних селян, які стали жертвами трагедії, та прославленням більшовицької спецоперації, яка за ідеологічною суттю була прототипом подій 2014 року?
СИЛА ГРОМАД спробувала проаналізувати неоднозначність історії, та переосмислення фактів, яка відбувались 100 років тому.
Щороку у м. Татарбунари місцева влада покладає квіти до пам’ятника Татарбунарському повстанню. Фото: Татарбунарська міська рада
Офіційна риторика vs Громадський спротив
В СРСР повстання трактували як «героїчний збройний виступ трудящих півдня Бессарабії під проводом комуністів проти гніту боярської Румунії» за возз’єднання з Радянською Україною. Радянська історіографія заперечувала або замовчувала роль радянських спецслужб (ВДПУ) та Закордонного бюро КП(б)У в організації виступу.
Офіційний Бухарест та західні дослідники традиційно розглядали події в Татарбунарах як гібридну агресію, підривну акцію та «диверсію СРСР ззовні», спрямовану на дестабілізацію ситуації в Румунії.
Тим часом з року в рік офіційні дописи міського голови Андрія Глущенка традиційно акцентують увагу на трагізмі та прагненні жителів краї виступити «проти несправедливості та національного гноблення»:
«Щороку в цей день ми згадуємо подію, яка назавжди залишила свій слід в історії нашого краю — Татарбунарського повстання. У вересні 1924 року мешканці Татарбунар та навколишніх сіл виступили проти несправедливості, безправ’я та национального гноблення… Пам’ять про ці події важлива для нас не лише як частина історії… Вона нагадує про ціну свободи…», – йдеться у дописі мера міста.
Однак у сучасних реаліях така позиція сприймається критиками як небезпечне дотримання застарілих радянських нарaтивів. Яскравою ілюстрацією цієї дискусії став допис місцевого активіста Августа Мамонта, який відкрито звинуватив владу у підігруванні міфам «русского міра»:
«Давайте нарешті перестанемо називати речі не своїми іменами… Це була не боротьба за гідність, а невдала спецоперація кремля, спланована, фінансована і керована більшовиками. Це була перша спроба анексії Бессарабії… Уявіть собі: у 2014 році, коли так звані “гіві” та “мотороли” за підтримки кремля захоплювали міста на Донбасі, хтось би назвав це “повстанням за свободу”. Звучить абсурдно, правда? Так чому ми продовжуємо так ставитися до подій столітньої давнини?», – стверджує Август у своїй публікації.
Що кажуть історики? Погляд через 100 років
Радянська історіографія роками малювала Татарбунарське повстання як «стихійний визвольний виступ працюючих мас Бессарабії проти гніту боярської Румунії за возз’єднання з СРСР».
Проте сучасні дослідники та Український інститут національної пам’яті (УІНП) пропонують значно об’єктивніший, хоча й багатошаровий аналіз подій вересня 1924 року:
- Соціально-економічний ґрунт:Невдоволення місцевого населення (українців, болгар, росіян, молдован) дійсно існувало.Невдала аграрна реформа 1921 року, важкий податковий гніт та жорстка румунізація створили сприятливий ґрунт для протестів.
- Більшовицький слід та «гібридна війна»:Повстання не було суто стихійним.Воно готувалося, фінансувалося та координувалося розвідувальними й партійними органами СРСР (зокрема Розвідувальним управлінням Штабу РСЧА та Південно-Західним бюро ЦК КП(б)У).Організатори, зокрема Андрій Клюшников («Ненін»), прибували з-за Дністра, завозили зброю та обіцяли селянам пряму підтримку Червоної армії.Метою Москви було дестабілізувати Румунію, анексувати Бессарабію та проголосити радянську республіку.
- Трагедія використаного народу:Головний цинізм більшовиків полягав у тому, що коли румунські війська підтягнули артилерію та придушили виступ, Москва не надала обіцяної військової допомоги, залишивши ошуканих селян наодинці з жорстокою каральною машиною.Загинули сотні людей, тисячі зазнали репресій та катувань.
Символи, що формують свідомість
Головне розходження лежить у сфері акцентів та контексту. Адже коли офіційні особи покладають квіти до радянських пам’ятників без чіткого переосмислення подій, це виглядає як прославлення авантюристів, які намагалися приєднати український край до більшовицької імперії.
Як влучно зазначає Август Мамонт, використання застарілих форм ушанування створює хибне уявлення, нібито колаборація з зовнішнім агресором під червоними прапорами була «боротьбою за незалежність».
То ж як варто пам’ятати про загиблих селян? Вшанування пам’яті невинних жертв — селян, які стали гарматним м’ясом у геополітичній грі Москви та постраждали від непропорційної жорстокості румунських військ, — є природним. Але прославляти саме «повстання» як «героїчний чин» у радянській інтерпретації — це фактично відтворення імперського міфу, стверджують історики.
Час розставляти крапки над «і»
Приклади деколонізації по всій Україні доводять: формальне ставлення до символів та залишків радянської пропаганди більше не працює.
У цьому контексті Татарбунарська громада потребує відкритої фахової дискусії за участю істориків, краєзнавців та громадськості.Пам’ятники та дати мають спонукати не до чергового формального покладання квітів під пафосні промови, а до глибокого усвідомлення: Росія використовувала гібридні методи підриву суспільства задовго до 2014 року.
Чесність перед власною історією — це не просто відмова від радянських штампів, це запорука того, що наші діти відрізнятимуть справжню боротьбу за свободу від підступних спецоперацій ворога.
