Майже три роки Україна бореться із рашистською навалою. Боротьба кровопролитна, виклики для нашого народу найстрашніші, які тільки можуть випасти на долю цілої нації. Надзвичайно високу ціну платимо за вільне демократичне майбутнє та незалежність нашої країни. Щодня журналісти редакції сайту Сила Громад спілкуються з українцями, які нині живуть по всьому світу.
Звісно, найбільше людей поїхало до Європи. Де, незважаючи на існуючі думки – шаблони про солодке та безтурботне життя, більшості довелося зіткнутися з новими проблемами облаштування та адаптації. Так, нас зустріли дуже добре. За що цим країнам та їхнім мешканцям величезна подяка. І докладніше про це ми намагатимемося розповісти у нашій новій рубриці: “Українці Незламні”. Та вимушена еміграція, втеча від війни – абсолютно відрізняються від звичайної ознайомчої, тим паче туристичної подорожі за кордон. Це треба розуміти і пам’ятати, яким гірким іноді буває чужий хліб. А саме життя протікає не за власним планом.
Але ж треба жити й далі! Заради дітей, допомагаючи чим тільки можна фронту та ЗСУ, підтримуючи тих, хто залишився в тилу, борючись із власними страхами та невпевненістю, приймаючи чужі традиції, вивчаючи у дорослому віці іноземні мови та інтегруючись у нове суспільство. Ми впораємося, ми дуже сильні та ми переможемо! І героями нової рубрики будуть українці різні. Не завжди обпалені фронтом, але ті, чиї серця продовжують битись в унісон з прискореним пульсом пораненої країни.
У розпал різдвяно-новорічних свят, ми хочемо розповісти про наших чудових дітей, які заслуговують на щасливе дитинство. Їхніх наставників та німецькіх українців, які з’єднують наші народи. Це перший епізод саги про Українців Незламних.
Наша зустріч із групою старшокласників із загальноосвітньої школи №62 міста Львова та їхніми вчителями ніколи б не відбулася, якби не фантастична енергія та організаторські здібності нашої співвітчизниці Ірини Денис. Забула уточнити, скільки років вона мешкає в Німеччині, думаю, що більше двадцяти. Не має значення. Фрау Денис одружена з німцем, якого я особисто, на кожному українсько-німецькому заході бачу виключно у вишиванках. А ще він легко підхоплює народні українські пісні та знає усі слова. Хоча, на мою думку, поки не говорить українською. Але, гадаю, це незабаром зміниться.
Зате сама пані Ірина чудово розмовляє німецькою, ходить в одязі блакитних і жовтих тонів, а її жовто-блакитний рюкзак, який завжди за спиною, – відомий усім учасникам багатотисячних німецько-українських мітингів та політикам усіх мастей, які підтримують українців у землі Рейнланд-Пфальц та за її межами. Загалом цього року онука рідної сестри пані Ірини Соломійка, яка проживає в Україні, пішла до школи. Реакція німецької двоюрідної бабусі, відомої волонтерки, яка щомісяця відправляє в Україну разом зі своєю командою Ukrainische Freundeskreis тонни гуманітарного вантажу, була негайною: фрау Денис із чоловіком вирішили подарувати школі №62 міста Львова інтерактивну дошку. І відразу зародилася думка запросити львівських школярів на канікули до Німеччини.
І ось ми вже зустрілися біля головної ялинки міста Bad Kreuznach на Kornmarktplatz. І перемістилися до затишного крихітного кафе, де за розмовами зігрілися гарячим шоколадом
Коресподентка: Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, як же вдалося привезти групу школярів до Німеччини? Причому, якщо дивитися збоку, враження, що у Вас є лампа Алладіна – потерла об стінку, прошепотіла заклинання та вуаля, все готове. Діти з вчителями гуляють вулицями Bad Kreuznach, зустрічаються з ровесниками, п’ють каву, фотографуються біля визначних пам’яток. Скільки спостерігаю за вашою діяльністю, бачу, що у вас так завжди виходить: що задумала – вийде на 100%.
Ірина Денис: Як я познайомилася з директором львівської школи №62, ви вже знаєте: онука моєї сестри пішла туди вчитися. А коли ми вирішили подарувати школі інтерактивну дошку, то директор школи Володимир Перерва тоді запитав, чи не можна потроху ознайомитися з німецькою шкільною освітою? От я й почала рухатися в цьому напрямі, – зніяковіло розповідає пані Ірина. – Мій чоловік каже, що вже треба відпочивати, а я йому відповідаю, що якщо я почну відпочивати, то я просто помру. Я відчуваю, що коли зупинюся, тоді всередині в мене якась пружинка трісне. Та я сама дуже активна і крім цього маю дуже добрих помічників. Член моєї команди Денис Рябчук багато робить без мене.
Ось і зараз він повністю організував приїзд львівських гостей. Це просто незвичайна програма. Я дуже задоволена. Спочатку мало бути 12-14 дітей. В результаті вийшло 17-ть. Але вони всі розмістились. Знайшовся німецький партнер, який допоміг із проживанням, і навіть зі знайомством із місцевими шкільними вчителями, тобто, вийшло таке занурення в освітнє середовище. Потім знайшли перевізника, потім спонсора. Втім, зі світу по нитці, – вийшла добра поїздка. Наприклад, дітям на уроках музики можна було торкатися всіх інструментів і грати на них. Я вважаю, якщо є ініціативні люди, які хочуть набратися досвіду, подивитися, як це працює в іншій країні, це завжди можна організувати.
Коресподентка: Пані Ірино, а Ви себе почуваєте більше німкенею українського походження чи українкою?
Ірина Денис: Я українка і дуже ображаюся, коли мене називають німкенею, оскільки своєї ідентичності не втрачаю. А у перспективі ми з чоловіком плануємо переїхати до України. Ми б це зробили раніше, але постійно заважають обставини. Зараз мій чоловік прив’язаний до лікарів. Я сама їжджу постійно на батьківщину.
До нашої розмови підключився член Ukrainische Freundeskreis та громадської організації AWO Денис Рябчук.
Денис Рябчук: Ну що сказати, була така історія. Як завжди, пролунав дзвінок від пані Ірини. Потрібно зустрітися, є нові думки та плани. Ну що, візьмемося за це чи ні? Я завжди, кажу “так2, оскільки не можу сказати “ні”. Далі пішов переговорний процес, щоб зв’язуватися з міськими адміністраціями. Так ми вийшли на школу у Bad Munster. Оскільки там є два шкільних викладачі з України, які добре інтегрувалися. Ось сьогодні вони цілий день супроводжували нашу групу. А наприкінці шкільних занять на останньому уроці музики ми співали українські та німецькі пісні.
До речі, від німецької школи була дуже швидка реакція щодо організації. Керівник німецької школи багато разів перепитував, чи приїдуть львів’яни до них у гості. Тепер усі задоволені: і учасники, і організатори. За моїм планом, не можна було приймати гостей без гарного обіду. Соціальна організація АWO, в якій я перебуваю, також підтримала цей проект. І у дітей була можливість у теплій домашній атмосфері пообідати. Ну і у всіх місцях, де ми були діти, отримували подарунки та солодощі.
Коресподентка: Чи ви ще організовуватимете такі заходи?
Денис Рябчук: Ми їх уже робимо. Не всі висвітлюються. У нас багато проєктів, пов’язаних із гуманітарною допомогою. Українська діаспора у Bad Kreuznach велика, їй вже скоро три роки. Все робиться від щирого серця. Цікаво було почути думки українських вчителів щодо роботи німецької школи. І директор Володимир Перерва, і вчителька англійської та німецької мов Марія Швець уважно вивчали шкільну програму, структуру уроків, розпорядок дня. Одним словом, приїхали до колег по професійні враження.
Коресподентка: Пане Володимире, щось «зачепило» у місцевій шкільній освіті? Чи багато спільного та відмінностей з українською школою?
Володимир Перерва: Група старшокласників, яку ми привезли – учні школи з поглибленим вивченням іноземних мов. У багатьох батьки на фронті захищають Україну. Для майбутніх поліглотів такі поїздки мають можливість поїхати в іншу країну, щоб попрактикуватися в мові, побачити іншу культуру, іншу країну. У Німеччині опинилися завдяки пані Ірині. Що вилилося у великий проєкт – привезти наших дітей до Німеччини, порівняти наші цінності та пріоритети у навчанні. Діти спілкувалися із ровесниками, як німцями, так і тими, хто сюди приїхав на початку війни. Тим більше, що біженці вже мають майже трирічний досвід навчання в Німеччині і можуть порівняти з українською школою. Діти нашої львівської школи хочуть побачити та зрозуміти освітні мотиви та тенденції, які є зараз у Німеччині. І, за можливості, зараз налагоджують процес комунікації з освітніми установами, щоб ми надалі могли більш вільно спілкуватися.
Коресподентка: Діти, звичайно, вже дорослі, це старша школа, але чи не надто вони серйозні?
Володимир Перерва: А українські діти зараз дуже швидко дорослішають. Ми були в одній із місцевих шкіл та спілкувалися зі школярами, які тут з України. Я розумію, що переїзд – це вимушений крок у їхній долі. Не для кожного це усвідомлений вибір. Одного спитав, як тобі тут навчається – він каже: «Класно. Але я хочу вчитися у себе вдома, у Запоріжжі». Я впевнений, що десь у більшості випадків так і є. Якби вони цілеспрямовано переїжджали сюди і могли вибрати, тоді їхні думки були б іншими. Але сталося так, як сталося. З того, що ми побачили і що мені запам’яталося, те, що я як фахівець вважаю класним – це те, що вони мають прогулянку, перерву на повітрі, всі встають і виходять на вулицю. Для мене це дивно. Це було на одному з уроків історії, де можна сказати, що дуже небагато було вивчено з навчального матеріалу. У нас, наприклад, цю тему розглядали та вивчали б більш грунтовно. Інше питання, скільки дитина краще запам’ятає: такий маленький шматочок, або більш напористо викладений матеріал. Це вже для роздумів. Не можу сказати, що це плюс чи мінус, це потрібно особисто собі осмислити. А сам колектив у школі дуже привітний, класна адміністрація. Ми довго спілкувалися із директором. Він нас зустрів у школі рано з широкою привітною усмішкою, незважаючи на те, що ми запізнилися. У нас залишилися позитивні враження та емоції від школи.
Підключилася до нашої розмови вчителька англійської та німецької мов львівської школи №62 Марія Швець, керівниця групи.
Марія Швець: А мені важливо, щоб діти могли побачити, як реально живуть європейці, тим більше носії мов, які вони вивчають. Хотілося познайомити їх ближче з традиціями, бо те, що вони читають чи бачать по телевізору, не завжди відповідає істині. Наприклад, важливо подолати стереотипи. Нас увесь час запевняли, що німці дуже суворі, нелюдяні. Це все неправда, бо приїхавши сюди і познайомившись ближче, ми побачили дуже відкритих, щирих людей. Нас дуже добре зустріли. Кожен хоче чимось допомогти, підтримати. Вони всі були привітні. Важливо було показати нашим школярам, наскільки важливими є іноземні мови. Це міст для спілкування та пізнання культур, розширення можливостей навіть просто з туристичної точки зору. І, як я зараз говорю своїм школярам, діти вивчайте іноземну мову, а краще одразу дві. Тому що зараз не стоїть питання, як раніше, чи ти знаєш англійську? А питання, скільки мов ти знаєш? Ну, а для поїздки обрали Німеччину, бо цей напрямок ближче. В Англію чи США нам було б важче поїхати. І ми знаємо, що в Німеччині, якщо знаєш англійську мову – це добре, але якщо хочеш тут жити та працювати, необхідно знати німецьку. Так само, як обов’язково в Україні необхідно знати, думати і говорити українською мовою. Народ має відстоювати свою мову. Це вірно.
Ну й на завершення, не можна було не поспілкуватися з найголовнішою персоною, завдяки якій стала можлива ця велика подорож, – маленькою Соломійкою. Їй подарували такі блискучі чобітки, що мимоволі згадалася Оксана з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» про «чобітки, які носить сама цариця». Анітрохи не бентежно, вона сміливо і жваво формулювала свої думки на диктофон.
Коресподентка: Соломійко, що тобі сьогодні найбільше сподобалося?
Соломійка: Чекаю не дочекаюсь, коли дійдемо до басейну, щоб поплавати там. Усі діти плаватимуть. Тут у німецькій школі найбільше сподобався урок музики, а вдома в Україні люблю малювання.
Далі затримувати школярів не можна було. Малеча слухняно випливала з насиченої програми перебування українських школярів у Німеччині. Сподіваємось, це не остання подорож. Адже школярам ще так багато доведеться дізнатись та пізнати у світі. За це їхні батьки та старші брати зараз і воюють.
Авторка – Ольга Шубіна