Селище Лиманське на Одещині зберігає руїни католицького костелу – найбільшого німецького собору на півдні України. Його велич і розмах досі вражає кожного, хто сюди потрапить. Поряд у селі Рибальське занепадає ще один храм, це колишнє поселення Кандель. Стіни культових споруд самотньо височіють кілька десятків років: їх ніхто не відновлює. А вони належним чином могли б стати цікавинкою місцевих туристичних маршрутів.
Селище Лиманське – це центр нової громади в Роздільнянському районі, на самісінькому кордоні України з Молдовою, вірніше, з самопроголошеним “Придністров’ям”. Раніше це поселеня називалося Зельц, бо було засноване німцями-колоністами, яким тодішня влада царської Росії дозволила оселитись на цих землях. Кірха у Зельці була збудована 1901 року і стала головним католицьким собором всего Кучурганського округу (до нього входило 6 німецьких колоний і у кожній була своя церква). На святині німці не економили. Костел збудований не з дешевого, традиційного для Одеси вапняка, а з цегли. Він мав дві вежі висотою 60 метрів, а на фасадних стінах ще збереглися барельєфи хрестів.
Згідно з архівами, внутрішнє оздоблення церкви було дуже багатим. У 1901 тут встановили різний алтар, виготовлений на замовлення в Австрії, потім додали кафедру і боковий алтар. У 1906 встановили дерев’яні статуї Святого Антонія и розіп’ятого Христа.
У радянські часи святиню перетворили на сільський клуб. Під час Другої світової війни церква ледве вистояла, а після того храм Успіння Пресвятої Богородиці так ніхто й не відновлював…Поряд було ще одне поселення Кандель, тепер це село Рибальське. Тут також зберігся давній римо-католицький храм, не менш величний, ніж у Зельці.
В обох тодішніх колоніях налічувалось до 2700 жителів. Крім цих величних споруд, тут існували, школа, магазини, – можна уявити, яким насиченим було життя.
Донині збереглося чимало німецьких будинків, міцних на надійних. Та у липні 1919 року жителів колоній Кандель та Зельц примусово мобілізували до Червоної армії, ті хто лишився тут, пережив колективізацію, або вмер від голоду в 1933-му. Вже під час Другої світової колоністів звідси депортували до Німеччини, всіх до одного.
Історія як правило повторюється, як і знущання над цілими народами і людьми…
Та ми рухаємося далі. Село Кучурган і центральна його споруда – це теж спадщина від німецьких колоністів. Раніше поселення називалось Страсбург, і носило це ім’я аж до 1944 року. А в далекому 1863 році коштом парафіян тут було споруджено мурований костел, який у 1908 року освятив єпископ Тираспільський Йосип Кесслер.
Радянська влада, як заведено, добряче познущалася з сакральної споруди: в будівлі колишнього храму розмістили будинок культури. Більшу частину храму ззовні замурували, а всередині колишній костел перетворили на актову залу. Проте тут досі збереглось автентичне покриття підлоги та деякі інші храмові елементи, колони та сходи.Місцевий активіст, депутат Лиманської селищної ради Микола Доносіян, який став нашим провідником по архітектурним пам’яткам рідного села, показує мозаїчну підлогу, де зберігся орнамент первісної будівлі. Пригадує, ще в його молоді роки фасадна частина храму не була понівечена радянськими “зодчими”, і навіть поділився світлиною з власного архіву.
Трагічні сторінки життя не тільки німців, а й інших народів колишнього СРСР, – під гнітом, в імперській окупації, залякуваннях, виселеннях та знущаннях, – мали б давно виробити імунітет в українців до насаджування ворожої політики. Проте, на жаль, не всі роблять з минулого вірні висновки…
Більше – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Авторка – Оксана Піднебесна