Вдома вела школу танців, а на чужині почала допомагати біженцям. Одеситка Вікторія Кожухар потрапила до Кишинева у перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Вже другий рік у Молдові вона працює в одному з гуманітарних штабів, який допомагає таким самим бюіженцям з України.
Вікторії Кожухаренко 51 рік. Пригадує, як першого березня 2022 року разом з донькою перетинали кордон з Молдовою. Довелося пройти пішки понад 10 кілометрів, чекати на морозі, поки дійде черга до оформлення митних документів. Людей було дуже багато. Це – один з найважчих споминів жінки про початок поневірянь її родини.
З тих пір життя Вікторії змінилось кардинально. Розповідає: не могла сидіти склавши руки, тому шукала можливості стати корисною іншим біженцям. Так потрапила до нового центру для біженців, який тоді щойно відкрив Конгрес українців в Молдові.
Зізнається: працювала до виснаження, та тоді це стало для неї порятунком.
“Для мене колись волонтерство це було тільки слово. Чесно скажу, я не знала що це за люди, чим вони займаються, зовсім. У перші місяці війни доходило буквально до ліжка і валилася просто. У мене зате безсоння пройшло. Як рукою зняло. Я так запрацьовувалась, що майже я доїжджала додому, душ – і все, я валилася з ніг”, – розповідає Вікторія.
З перших днів березня 2022-го центр по вулиці Друмул Віілор в Кишиневі став цілим транзитним хабом для біженців з України. Сюди автобусами доправляли людей з прифронтових територій, а вже звідси вони вирушали далі, до безпечних держав Європи. Деякі з історій дуже схвилювали нашу героїню, адже були люди з інвалідністю, якеі могли пересуватись на візках, чи хворобами, з якими на окупованих територіях вони були б приречені:
“Дуже страшні були ситуації. У нас був чоловік з України, його вивезли на той час з гарячих точок, але він знеболюючі уколи робив собі сам в живіт, кожен день. Бо таблетки вже не брали його, – згадує Вікторія. – Була травма в бедрі, зробили операцію, поставили штифт маталевий в бедрі, потім той штифт зсунувся з місця, і кожен біль йому доставляв жахливий біль. І ми буквально на руках доносили до автобуса, і вони все таки поїхали за кордон, і там їм надали медичну допомогу, у Німеччині. В якусь спеціалізовану лікарню для інвалідів. Він там живе, його там прооперували, зробили операцію, і він вже майже ходить сам”.
Таких історій тут дуже багато. Як і малюнків на стінах, з сердечками і прапорами в кольорах України й Молдови.
Через війну родина нашої героїні розділена: поки вона з донькою в Молдові, чоловік із сином лишились в Україні. Та вона, крім волонтерства, повернулась до улюбленої справи – веде студію танців і йоги для дівчат з України і Молдови. А крім того, працює акторкою дубляжу на телеканалі “Молдова 1”, який і розповів про це у своєму ефірі.
“Я дуже вдячна Молдові, і буду вдячна все життя. І буду всім розповідати яка чудово, гостинна Молдова. Який чудовий народ. Молдовани поставились до нас, до наших дітей як до своїх, і допомагали всім чим могли. Харчі, речі, житло, і нічого не вимагали взамін”, – зі сльозами на очах каже Вікторія.
Детальніше – у ВІДЕО:
Авторка – Оксана Піднебесна