Село Олександрівка Херсонської області під час окупації російськими військами зазнало нищівних руйнувань. Протягом 2022 року населений пункт опинився на ліції вогню, бо знаходиться на кордоні Херсонської та Миколаївської областей. Переважну кількість часу село потерпало від рясних обстрілів, ставши буферною зоною між ЗСУ та армією РФ. Тут майже не залишилось вцілілих хат: внаслідок обстрілів практично всюди – зруйновані будинки місцевих жителів. Серед них – і садиба Сергія Слободчикова, батька п’ятьох дітей.
Ми познайомилися випадково: під час чергової поїздки з одеськими волонтерами на Херсонщину звернула увагу на худорлявого чоловіка у синій “спецовці”. Під час видачі гуманітарної допомоги він не стояв разом з іншими в черзі за харчами: підійшов тільки взяти блок питної води і дитяче взуття. Заніс до свого авта, і повернувся до нас. Розговорилися.
Сергію – 45 років, війна застала сім’ю, коли дружина Юлія була при надії, чекали на п’яту дитину. З посмішкою розповідає, як маючи чотирьох хлопців, з нетерпінням чекали на дівчинку… Але родину в мирному українському селі застали страшні випробування: від початку повномасштабного вторгнення Херсонщина прийняла на себе головний удар російських військ.
“Жили як всі, жінка швея, я працював на будівництві. Паралельно тримали міцне господарство, вирощували поросят для себе і трохи торгували. Отак і жили, вчили дітей… Те, що у нас їх п’ятеро, вони нічого не потребували, ми з ранку до ночі робили, що вона, що я. А на даному етапі – лишились без нічого”, – ділиться чоловік.
Ми напросились на невелику екскурсію до обійстя, яке зараз рятує господар. Це вулиця на краю села: по дорозі до нього помічаю ракету, що застрягла обабіч шляху, поряд із цвинтарем. Таке залізяччя в Олександрівці можна побачити всюди. Дороги щільно завалені металобрухтом від згорілої військової техніки та цивільних автівок. Така сама, повністю вигоріла – і під парканом будинку, де жила родина Сергія. Каже, окупанти викрали авто, поки тут хазяйнували, а потім вона згоріла разом з будинком.
Хата багатодітної родини – повністю спалена, лишились тільки обвуглені стіни. На воротях ще залишився символ рашистських окупантів – літера “Z”. Лише три роки тому, розповідає Сергій, перекрили дах металочерепицею, розширили будинок, щоб збільшити простір дітям. Та після приходу “визволителів” дім більше непридатний для життя: тут ущент вигоріло все: меблі, кухня, побутова техніка, іграшки. Поки вичищав згарище, вивіз 40 легкових причепів сміття.
“Перед новим роком тільки закінчили ремонт, заспокоїлися, чекали, що жінка на весну мала народити п’яту дитинку. І от так дочекалися… Це одна дитяча кімната, сюди був приліт, це друга, її розвалило. Оце все згарище я тиждень розчищав сам, потихеньку, ставлю причеп, відрами виношу, вивожу на смітник. Руками все перебирав, до найменшого шматка шифера… Воно хоч і згорівше, але його треба розчищать, бо воно моє, тут мої діти родилися, і мені все одно боляче за нього”, – показує господар.
Найперший обстріл Сергій запам’ятав назавжди: 14 березня 2022 року село накрили “градами”. На територію його двору впало 9 снарядів, один зачепився у гілках вишні на воротах, – дерево дивом врятувало життя дітям, які в той момент були надворі.
Спочатку, розказує Сергій, родина ховалась від обстрілів у власному погребі. Сюди ж, каже, збігались і сусіди: під землею вміщувалось до 24 людей одночасно. Пригадує, як допомагав спускатись наляканій 82-річній сусідці, в якої не слухались кволі ноги…
Та коли під обстрілами стало жити геть нестерпно, довелося виїздити з рідного дому, шукати прихистку дітям, вагітній дружині, і чекати визволення села українськими військами. Наймолодша дитина народилась аж у Вінниці. Зараз дружина з дітьми в Миколаєві, поки батько відновлює дім. Хоча, зізнається, сили вже вичерпані. Без сторонньої допомоги, каже, родина не відбудується.
“Оце все, що тут залишалося, що не згоріло, – те розграбували. Коли я 17 листопада минулого року, як деокупували Олександрівку, я повернувся сюди, – я застав сміття і згарище, і все. Я двадцять хвилин не міг дійти до пам’яті, поки заспокоївся. Та тут без сліз, чесно кажу, дивиться не можна на цей двір. Це дуже тяжко, коли ти до найменшого шурупа вкладав у цей дім, а якась паскуда прийшла розвалила, спалила і ти нічого не можеш зробити. Це дуже тяжко”, – з сумом каже голова родини.
Зараз господар будинку живе в гаражі. Пристосував ліжко, має акумулятори від волонтерів, бо село тривалий час лишалось без світла. Вдень працює в комунальному господарстві, а весь вільний час присвячує відновленню свого обійстя. На вихідних їде до дружини Юлії, яка зараз в Миколаєві, проводить час з дітьми.
Просимо показати натруджені руки: на них немає живого місця.
“Як кажуть, стоїм на колінах, але вставать з колін все одно треба нам. Сама більша моя мрія, щоб зрозуміло, війна закінчилась. Але я хочу, щоб у моїх дітей і в мене був свій дім, без цих скитань, переїздів. Раніше я коли жив, у мене життя було розплановане на тижні вперед. Зараз у мене немає планів на життя, бо не знаєш, що завтра. Сьогодні живеш тут, завтра там… Найбільше що я хочу – це повернути свій дім”, – зізнається чоловік.
Більше – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Авторка – Оксана Піднебесна