Кулеметник 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу Роман Мехур в останньому своєму бою з російськими фашистами втратив обидві ноги і правицю, ставши одним із сотень захисників неньки України, яких скалічила нинішня жахлива кровопролитна війна. Переживши клінічну смерть й близько 60 операцій, 24-річний юнак на зло «кістлявій» вижив, не втративши сили духу та жаги до життя. У шпиталі одружилися з Валентиною Романенко з села Бобрик Другий (Любашівська громада в Одеській області), яка в тяжкі хвилини знаходилась біля нього. Мріє про сина, а також стати на «залізні» ноги, реабілітуватись й повноцінно жити. Зараз військовослужбовець стоїть в черзі на протезування в Ізраїлі. На жаль, чекає вже останніх пів року, хоча дорогоцінний час спливає…
Ветеран Роман Мехур разом з дружиною приїхали у справах в Любашівку, і нам вдалося недовго погомоніти. Зустрівши його, побачив мужнього, впевненого в собі чоловіка з щирою посмішкою на обличчі, який попри каліцтво не втратив оптимізму та енергійно планує своє майбутнє.
Роковий обстріл змінив його життя
Роман — уродженець невеличкого села Косарівщина Роменського району, що на Сумщині. Коли прийшла повістка з військкомату, не став шукав приключок, щоб «відкосити». Строкову проходив у 28-й ОМБр, а потім вирішив пов’язати своє життя зі Збройними силами України, підписавши відповідний контракт. Невдовзі пройшов спеціальний вишкіл на Яворівському полігоні. Здобуті військові навички та знання солдат Мехур 9 місяців «закріпляв» на практиці в зоні проведення Операції об’єднаних сил (ООС) на Донеччині. З початком повномасштабного вторгнення рашистської армади на українську землю воїн разом зі своїми побратимами мужньо воював з окупантами.
Наприкінці квітня підрозділ Романа було перекинуто на Південнобузький напрямок, в район села Олександрівка, де бійці 28-ї бригади та інших підрозділів ЗСУ зупинили контрнаступ путлерівців. Там, за 20-30 км від Миколаєва, проходила лінія фронту, куди окупаційні війська стягнути значні сили. Щоденно точилися важкі позиційні та артилерійські бої з досить професійно навченим ворогом. Туди, на межу з Херсонською областю, ворог підтягував далекобійні установки «Піон» і гатив по населених пунктах Миколаївської області та місту корабелів. На щастя, Одеська бригада вистояла, не давши оркам захопити Миколаїв та відкрити шлях на рідну Одесу…
— У квітні відбулася ротація нашої бригади, і ми окопалися неподалік Олександрівки (за останніми повідомленнями, зараз село перебуває у сірій зоні). За кілометрів 2-3 знаходились позиції ворога, тож бої точилися безперервно. Вранці 30 квітня стояло затишшя. Близько 10-ї ранку я написав есемеску своїй коханій Валі, що у мене все добре, а через годинку розпочалось пекло: ворог прицільно вдарив по наших позиціях з усієї наявної зброї. «Працювала» беха-3 (бронетранспортер), лупили 120-міліметровими мінометами, із заборонених Мінськими угодами артилерійських систем 152-го калібру. Неподалік розірвалась ворожа міна. Осколками Роману перебило праву руку. Вона трималась лише на сухожиллях та шкірі. Відразу ж відчув нестерпний біль у лівій ступні, а потім — у правій нозі, — поділився гіркими споминами ветеран російсько-української війни. — Від отриманого больового шоку на якусь мить втратив свідомість. Оговтавшись, почув неподалік стогін пораненого, якось зумів витягти його із зони обстрілу в безпечне місце.
Можна лише уявити, як важкопоранений Роман, спираючись на здорову руку і перебиті ноги, попри страшний біль, мужньо рятував свого побратима з Одещини! Коли він повз, земля набилась у відкриті рани, зупинивши кров. На щастя, бронежилет прийняв на себе смертоносне залізяччя, тож внутрішні органи не зачепило.
Військові медики швидко і кваліфіковано надали пораненим невідкладну допомогу і автомобілем під обстрілом евакуювали у Миколаївську лікарню. На превеликий жаль, в тому бою троє бійців загинуло…
Шпиталь та одруження
Нашого героя довезли у лікарню без ознак життя, у стані клінічної смерті. Та медики зуміли реанімувати непритомного, посіченого осколками і фактично безнадійного пацієнта, стабілізували його стан. Спершу юнакові ампутували правицю. Нижні кінцівки через інфекцію внаслідок забруднення також не вдалося врятувати. Почалася гангрена. Ноги ампутували вже в Одесі, куди пораненого перевезли з Миколаєва.
Разом з лікарями Романа рятувала й Валентина. Відразу, коли надійшла страшна звістка з фронту, за нею з бригади у село прислали автомобіль і відвезли прямо у лікарню. Коли її коханого перевозили «швидкою допомогою» до Одеси, слідом на автівці везли її.
У критичні миті Романового життя Валентина завжди знаходилась поруч.
Загалом лікарі зробили воїну 59 операцій, з яких 18 — під наркозом. Молодий чоловік щиро вдячний лікарям високого рівня, які зшили усі розірвані нерви, провели ампутацію та підготували кукси усіх кінцівок для успішного протезування. Його ноги й рука фантомно існують, сверблять, розтискаються пальці та відчувається біль. Та попри все Роман зумів мужньо здобути перемогу над собою, над болем та обставинами.
Війна його й дотепер не відпускає. Рятують побратими, друзі, знайомі, всебічно допомагають волонтери і, звісно ж, родина.
З Валентиною Романа познайомив товариш в Одесі 30 жовтня 2020 року. Солдат саме повернувся з навчання у свою частину. Як каже, слово за слово — розговорилися. Не забарилися і міцні почуття. Почали жити разом. Те, що Валентна трішки старша за свого обранця і має чотирьох дітей, хлопця не зупинило. Він запропонував їй руку і серце. 17 травня молодята розписалися прямо в Одеському військовому шпиталі. Щоправда, обручку Роман носить на лівій руці.
— Моя кохана мужньо прийняла мене таким, як я є. Ми завжди поруч і розуміємо одне одного з пів слова. Вона для мене, як сонце на небі, — поділився щирими почуттями Роман. — Соромився себе таким і боявся, що діти дружини: школярі Ірина, Саша, Юля і Сергійко — мене не приймуть, відвернуться. Та, на щастя, такого не трапилось. Вони до мене навідувалися в Одесу. У нас все добре. Я щасливий, поруч зі мною любляча родина, а що ще треба для повного щастя? Саме завдяки родині швидше реабілітувався та повертаюся до життя. Бувало, у шпиталі мене навіть на руках носили на процедури, або на ліжку виїжджав, а зараз сам вмощуюсь на інвалідний візок і пересуваюсь по хаті та подвір’ям. Та найголовніше, хочу протезуватися, щоб стати на ноги!
Є в Романа батьки (але вони не живуть разом) і дві сестрички. Батькові юнак заборонив приїжджати в госпіталь, тому той навідався до сина у Бобрик Другий, коли Романа виписали з лікарні. Мати з сестрами обмежилися телефонними дзвінками.
Побратими, щирі друзі й волонтери
Роман с теплотою відгукується про медиків, які лікували його рани; бойових побратимів та командирів, котрі не залишають його і сім’ю наодинці з проблемами і які завжди на зв’язку; волонтерів, які допомагали і продовжують піклуватися про нього і родину. А у селі чи найбільше та безкорисливо допомагає ветерану кум Олександр Нападовський.
— Після отриманих ран я залишився в чому мати народила. Тому волонтери подбали про одяг та все необхідне. Зараз регулярно присилають додому необхідні ліки, привезли візок, біотуалет, дітям подарували два ноутбуки, одяг і ще багато чого потрібного. Це волонтерки Аня з Одеси і Ліля з Троїцького. За що я їм щиро вдячний, — розповів Роман.
Наш захисник не хоче, щоб його жаліли, і не прагне ні від кого допомоги, насамперед, фінансової. Каже, що ще числиться у списках своєї бригади і отримує зарплатню. З нетерпінням очікує того дня, коли поїде до Ізраїлю і нарешті отримає сучасні протези, швидко їх опанує та повернеться до повноцінного життя. Найперше, що він зробить після повернення — піде з Сергійком рибалити на Кодиму.
Свято вірить, що побратими скоро виженуть окупантів з рідної землі, на Вкраїні запанує мир, а міста і села відродяться з попелу, і його власний син народиться і буде завжди жити під мирним небом, як і всі українці.
Автор – Юрій Федорчук
Фото з сімейного архіву Мехур.