Любашівська селищна громада продовжує розміщувати на своїй території людей, які тікають від війни. Долучились до надання допомоги і місцева влада, і пересічні любашівці: люди, що мають порожні будинки, охоче віддають їх для проживання вимушеним переселенцям. Серед них – і родина Дмитра ПАСІКИ з містечка Ірпінь на Київщині, яке з перших днів війни прийняло на себе удар рашистів.
З ним поспілкувалась СИЛА ГРОМАД.
“24 лютого ми з дружиною були вдома. Коли розпочались обстріли міста, спершу не знали, що робити, планували, що пересидимо у погребі. Потім передумали, бо якщо снаряд потрапить у будинок, то вихід з погреба може бути заблокований або засипаний, а у нас батько після інсульту, мама — інвалід. Вибору не було, і всі разом подались до бомбосховища, у якому провели 12 днів. У перервах між обстрілами повертались додому, щоб приготувати їжу. Хвилювались ще й тому, що дружина була на дев’ятому місяці вагітності”, – розповідає Дмитро.
Будинки великої ромської родини стояли у центрі міста, дім Давида — поруч з церквою. Снаряд влучив у нього, і він згорів ущент, від будинку залишились лише обвуглені стіни. За якусь мить родина втратила все — майно, одяг, дах над головою. Повертатись сьогодні їм нікуди. А в Любашівці знайшлися друзі, котрі допомогли з житлом, продуктами та одягом на перший час.
Саме тут народилась і первістка Дмитра з дружиною: дівчинку назвали Аделіна, її вже й похрестили у місцевій церкві.
” Не дай Бог комусь пережити усе те, що випало на нашу долю. Коли сиділи в бункері, чоловіки організували чергування, приготували коктейлі Молотова, щоб у разі, коли прийдуть окупанти, захищати своїх дружин, батьків та дітей. І все ж ми ризикнули вибратись з міста, обстановка погіршувалась, обстріли не зупинялись. В районі Романівського мосту річку усі перепливали, уявіть, наскільки це було важко моїй вагітній дружині й батькові, а мати ще й погано ходить. Та нам це вдалося. Моїм друзям у Бучі було набагато складніше, вони теж ледве вибрались звідти”, – розповів Дмитро.
Про звірства рашистів знає уже увесь цивілізований світ. Родичі Дмитра з Гостомеля під час обстрілів перебували у погребі, як снаряд влучив у їхній будинок, їх присипало. Вибратись їм та чотирьом дітям від року до десяти вдалось тільки завдяки сусідам, які почали розбирати завали й по суті врятували життя. Потім наші військові їх забезпечили продуктами, водою й евакуювали.
За своїм власним житлом, яке спалили окупанти, Дитро дуже шкодує.
“Відчував неймовірний біль від того, що вже немає будинку, у якому ти зробив перші кроки, зростав. Ми ніколи не зможемо простити ворогу цієї неправедної війни. Україна обов’язково переможе, ми поїдемо додому, наше місто буде відновлене разом з іншими“, – каже він.
Директорка Центру надання адміністративних послуг Любашівської громади Ірина Заміхановська розповіла, що з перших днів, як тільки почали прибувати біженці з Харківської, Київської, Херсонської, Миколаївської областей, вони разом з ними плакали, переживали їхнє горе.
“Не можна було спокійно слухати, як переживали діти, боялись вибухів, втікали під обстрілами. Тим більше, що ми вже знали, до яких звірств вдавались мокшанці на окупованих територіях. У тилу ми допомагали їм отримати необхідні кошти, забезпечили житлом, продуктами харчування, усім необхідним. Звичайно, вимушені переселенці звикають до життя далеко від власного дому й мріють про те, коли українські Збройні Сили виженуть ворога з рідної землі, як і всі ми. Тому кожен на своєму робочому місці робить усе, щоб наблизити перемогу”, – повідомила вона.
Більше – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Авторка – Оксана ПІДНЕБЕСНА