Татарбунарський парубок, скромний і не дуже говіркий Тарас Апонюк за своїх 25 років стільки пережив буремних подій і трагедій, що деякі 50-60 літні за своє життя не бачили й не чули.
Тарас Васильович Апонюк – один з добровольців Бессарабії, який у складний для України час відмовився від звичайних життєвих радощів і подався захищати державу у лавах добровольчих дружин…
Втім, ось короткі епізоди його героїчного життя:
У червні 2014 року, після буремних подій на Майдані, а згодом трагічного 2 травня в Одесі, Тарас Апонюк вступив до лав Батальйону особливого призначення МВС “Січ”, пішов захищати Україну від російського агресора. Потім був Добровольчий батальйон ОУН, в який парубок потрапив в січні 2015 року. Там Тарас отримав перше бойове поранення: осколком від 82 мм міни перебило артерію на стегні. Згодом, після того як батальйон почали розформовувати, а Тарас якраз повернувся з госпіталя,він на кілька тижнів послужив у Карпатській Січі. Зрештою пішов у армію, 3 роки служив у першому батальйоні 79 ОДШБр, отримав друге бойове поранення під Авдіївкою в квітні 2015 року, яку вважає “дрібною подряпиною” від ВОГа. За роки російсько-української війни Тарасові Апонюку доводилося втрачати побратимів, мерзнути в окопах, потерпати під градами і гаубицями противника.
Тарас Апонюк, доброволець (м. Татарбунари):
“Я ніколи не забуду про ті шалені роки, про тих людей, які віддали своє життя, про той чин, який ми творили… Не маю права. Не маю права здатися, забути, покласти руки. Не можна зганьбити ту кров, яку пролили Антон Цедик, Мирослав Мисла, Роман Гульченко, Владислав Дюсов. Кращі побратими, кого я знав, справжні герої духу, Герої Української нації.
Хтось скиглить: “коли закінчиться війна?”, сидячи в себе вдома, в теплі і затишку розмірковує про те, що дала йому ця країна, і думає, що він нікому нічого не зобов’язаний…
А я скажу так: ми збудуємо нову країну, сильну потужну незалежну свобідну. Ми відіб’ємо Донбас, звільнимо Донецьк і Луганськ, заради чоловіків, які віддали свої життя, заради пролитої крові.
Бо у всіх цих подіях гартувалась нова українська хоробра молодь, билася, змагалася, проливала власну кров, але не здавалась. Вихована у вогні палаючого Майдану, загартована залпами ворожої артилерії. Ми серед вас, молоді відважні спраглі. Ми маємо за що битися, вмирати, перемагати і ще наш час настане. Нехай сьогодні ми розкидані, розрізнені. Але ми знову об’єднаємося, щоб звершити визвольні змагання, які почалися 21 листопада 2013 року.
Слава Україні!”.Авторка – Вікторія Алєксєєнко
