73-річний Микола Шлаган із Херсонщини до повномасштабної війни мав усе: власний дім у селі Осокорівка, спортивну кар’єру, бізнес і велику родину поруч. Повномасштабне вторгнення зруйнувало його життя — дому нема внаслідок обстрілів, земля залишилася замінованою, а бізнес тимчасово недоступний разом із документацією та технікою. Наразі чоловік мешкає з родиною в Гостомелі. Найбільший виклик для нього, як і для тисячі переселенців — житло.
Проблема житла
«Не знаю навіть, чи ми зможемо перезимувати тут. Якщо шукати нове житло, то це мінімум 15 тисяч гривень. Пенсії я не потягну. Мені б дуже хотілося мати свій дім, щоб власними руками щось доробляти, зустрічати гостей, жити спокійно. Але туди, в Осокорівку, ми вже не повернемося. Там і досі фронт, постійні обстріли. Жити там нереально», – каже пан Микола.
Попри активну роботу та інтеграцію в новій громаді, головна проблема для його родини досі залишається невирішеною — власне житло.
Наразі пан Микола проживає у Гостомелі з дружиною, донькою та дворічною онукою. Вже четвертий рік вони перебувають у помешканні жінки, яка виїхала за кордон. Умови прості — тримати помешкання в порядку та оплачувати лише комунальні послуги. Попри це, проблем вистачає. За словами чоловіка, будинок зведений “на болоті” ( на нестійкому ґрунті) та не має каналізації.
«З газом, світлом та водою усе нормально, але з каналізацією постійні труднощі. Буває, що нечистоти виходять назовні, з’являється сморід. Це створює конфлікти з іншими мешканцями», — пояснює Микола Дмитрович.
Він працює вчителем технологій у школі №1 в Ірпені, веде гурток радіоелектроніки та тренує дітей у футбольній секції на базі Ірпінського центру позашкільної освіти.
Чоловік зізнається: навіть після тренувань чи роботи йому немає, куди повертатися так, як колись.
«Я роблю ремонт машини, чи беру якісь матеріали, обладнання — все тягну в квартиру. Жінка свариться: куди ти це несеш? А куди його подіти? Викинути шкода, бо ще придатне. У своєму домі воно мало б місце, а в квартирі — ні», — розповідає чоловік.
Щомісяця родина платить за комунальні понад 5 тисяч гривень — фактично всю його пенсію. Допомога від держави та міжнародних організацій мінімальна.
Життя до війни
Микола родом із Нової Каховки. Закінчив технікум, служив у флоті, а після повернення почав футбольну кар’єру. П’ять років грав за новокаховський клуб “Енергія”, а згодом ще п’ятнадцять — за «Колос» із села Осокорівка.
Після завершення футбольної кар’єри залишився у селищі. Протягом 5 років працював тренером у колгоспному клубі «Колос». А пізніше поєднував роботу тренера з посадою директора спортивної школи, яка діяла на базі футбольного клубу.
З часом зайнявся бізнесом: спочатку був директором фірми «Таврія», яка займалась виробництвом продуктів харчування у Херсонській області. Там паралельно розвивав дитячий спорт.
«Коли я прийшов на фірму, її власник теж захоплювався спортом і активно підтримував нас. Я займався дітьми з усього району: готував їх і разом ми брали участь у Лізі України. З 16 команд ми стабільно посідали 5–6 місце, що був дуже високий результат для нашої команди», – розповідає Микола Шлаган.
Після закриття фірми чоловік зайнявся бізнесом. Створив підприємство з обслуговування, ремонту та реєстрації касових апаратів для торгівлі.
“Оскільки я радіоелектронщик, організував усе сам. Згодом мені цього стало замало і я вирішив створити фермерське господарство: взяв землю в оренду, найняв людей, закупив техніку і ми почали працювати у цій сфері. У житті мені доводилося бути скрізь: і в спорті, і в техніці, і в управлінні фірмою — усюди намагався робити добре. І, в цілому, виходило непогано”, – розповідає пан Микола.
Більшу частину життя чоловік провів у селі Осокорівка на березі Каховського водосховища.
«Ми жили прямо біля води: пляжі, лодочна станція, спорт. Бокс, футбол, гандбол — спорт у нас був справжнім центром життя», — розповідає пан Микола.
24 лютого 2022 року Осокорівка опинилася під окупацією.
“Росіяни до нас приїхали на танках. Було дуже страшно, коли по селу їхали такі машини, а на них сиділи люди зі зброєю. Грохот був неймовірний і це було дуже важко пережити.Найстрашніше почалося відразу: вони грабували магазини і людей, шукали алкоголь, почали хапати дівчат. Ситуація була такою критичною, що лишалося лише тікати» , -згадує Микола Дмитрович.
Пан Микола з дружиною провели у селі майже місяць. Світла та газу не було, їжу доводилося готувати на відкритому вогні. Згодом подружжя втекло до Нікополя Дніпропетровській області, де проживала їхня донька. Тут родина мешкала близько двох місяців.
Гурток радіоелектроніки, який веде Микола Шлаган. ФОТО – Марія Марчук
Втрата дому
На початку квітня 2023 року ЗСУ звільнили Осокорівку. Проте село було зруйноване на 80%, і обстріли тривали ще понад півроку. До війни тут мешкало дві тисячі людей, нині — лише десята частина.
Дім Шлаганів певний час залишався вцілілим, але кілька влучань зробили його непридатним: металева покрівля вигоріла повністю, усередині знищено меблі, техніку, речі.
«Два снаряди влучили в будинок, один — у гараж. Все пропало — ремонти, меблі, навіть нове обладнання, яке зберігав на горищі. У гаражі згорів скутер і багато іншого. Потім ще й дощі заливали залишки і усе поцвіло», — розповідає Микола.
На подвір’ї біля кованої гойдалки досі лежить нерозірвана міна. Разом із домом він втратив бізнес: на території залишилися касові апарати, сільгосптехніка, документація. Але потрапити туди неможливо — земля замінована.
Нове життя на Київщині
Після втечі з Херсонщини Микола з дружиною спершу жили в Києві, у квартирі знайомих. Згодом перебрались до Гостомеля. Тут чоловік знайшов роботу в школі, відновив заняття спортом і гурткову діяльність на базі Ірпінського центру позашкільної освіти.
За чотири роки гурток радіоелектроніки перетворився на справжню команду. Діти збирали прості схеми, а згодом навчилися створювати цілі проєкти — наприклад, вітряк із генератором, що виробляє електроенергію.
«На першій виставці мої вихованці здобули лише третє місце, бо ще не мали досвіду. А вже наступного року ми взяли другі місця в області, а цього — перше. Це велика перемога для дітей», — каже пан Микола.
Футбольна секція, де починало кілька хлопців, нині об’єднує близько 30 дітей. Разом у гуртках та секціях займаються понад 60 школярів.
Микола Дмитрович зізнається: був би дуже вдячний людям, які могли б допомогти його родині з житлом.
Ситуація Миколи — не виняток. Тисячі переселенців у різних регіонах України опинилися без власного даху над головою. Тимчасове житло допомагає лише частково: умови не завжди відповідають потребам, а державні програми відновлення працюють повільно. Тим часом на Одещині знайшли рішення, як допомогти людям, що втратили житло.
Проблема для тисячі переселенців
Невелике село Ракулове на півночі Одеської області стало новим місцем проживання для внутрішньо переміщених осіб, які втратили домівки через війну. Два роки поспіль тут діє прихисток для людей похилого віку “Ковчег”, який надає соціальні послуги та медичну допомогу.
У 2022 році громада греко-католицької церкви в Балті взяла в оренду будівлю колишньої школи в селі Піщанської громади. Оксана Сарко – керівниця прихистку “Ковчег”, і водночас дружина священника УГКЦ Балтського екзархату, пана Андрія. Саме подружжя стало ініціатором відкриття нового соціального закладу.
Колишня школа в селі Ракулове на Одещині, переобладнана під притулок для людей похилого віку “Ковчег”. Фото – Оксана Піднебесна
Спільно з благодійним фондом “Карітас” знайшли донорів з Австрії, які профінансували повне переоснащення споруди. Тут провели капітальний ремонт, всередині обладнали зручні кімнати, нові ліжка, побутову техніку, облаштували кухню, душові кімнати та зони відпочинку.Крім того, зробили заклад енергонезалежним: на даху працюють сонячні панелі, які дозволяють значно зекономити на комірному.
Останнім часом прихисток “Ковчег” опинився під загрозою закриття через припинення фінансування. Наразі може залишити без даху над головою понад 20 людей, більшість з яких — переселенці з Херсонщини, що вже втратили власні домівки через війну.
Протягом двох років від створення притулок зміг надати тимчасовий прихисток 76 особам. А одночасно в ньому може перебувати до 30 осіб. Переважно це люди похилого віку, за 60+ років. Тому тут передбачені умови безбар’єрності, вбиральні з широкими дверима, пандуси для людей, які пересуваються на візках.
Крім керівника, тут працюють наймані працівники: 9 соціальних фахівців, бухгалтер, психолог, охоронець, кочегар. Адже опалення перевели на твердопаливні котли.
“За проектом людям оплачується харчування, засоби гігієни, миючі для прихистку, оплачується робота працівникам, медичні канцтовари і предмети для арт-терапії”, – пояснює пані Оксана. – Як тільки почав діяти цей прихисток, люди були зразу по договору на 3 місяці. Так як багато з них не мали куди повертатися, продовжили на півроку, на рік”.
На території притулку його мешканці завели дрібне господарство: посадили грядки, де вирощують овочі, купили маленьких каченят, курей, навіть мають козу, яку подарувала фермерка з сусідньої громади. Хто може ходити власними ногами – з задоволенням годує господарство, порається на грядці. Огірки, помідори, перці, картопля – все родить на новому місці.
“Жіночки з Херсонщини, які вирощували помідори, посіяли навесні і висіяли свою розсаду. і мають зараз урожай. Якщо не буде фінансування, то зможемо прохарчуватись власними силами”, – посміхається жінка.
Переселенка з Херсону Ольга Іванівна Воскресєнко. Фото – Оксана Піднебесна
80-річна Ольга Іванівна Воскресєнко – з Херсону. Її рідна домівка була ближче до Дніпра, тому постійно знаходилась під ворожими обстрілами.Через обстріл загинув один із родичів, які приїхали в гості,інша була тяжко поранена.
“Мене раніше провідували свати. А того дня якраз був обстріл. І я думаю, якби вони лишились в хаті, може б були живі. А так вони тільки вибігли – я дивлюсь з балкону, що Таня упала, моя сваха. А сват кричить: “Олена Іванівна, не виходьте”, не дозволяв, бо ледве на палочці. Він трошки підтягнув Таню, а сам побіг шукати, може яка машина буде їхать. І там його дрон наздогнав, загинув. І моя сваха досі лежить в Миколаєві, бо в Херсоні не було де покласти. Вчора мені син дзвонив і сказав, шо зробили операцію, в неї гематома”, – каже жінка.
Після того Ольга Іванівна вже змушена була залишити свою домівку та шукати нової. Оскільки близьких в Україні немає (діти й внуки у Польщі), жінку направили до прихистку. Так вона й потрапила на Одещину.
“Я сюди приїхала, як в рай. Тут така красива природа, дерева, які горіхи, липа, тут жити хочеться й дихати, тріошки забуваєш за страшну війну! Дуже добре ставлення персоналу, взаємоповага, арно годують”, – ділиться Ольга Іванівна.
Всього кілька днів як приїхала сюди Раїса Миколаївна Домбровська. Вона родом з Криму, мешкала на Херсонщині, у селі Антонівка, яке згодом стало зоною бойових дій. Одного дня її будинка не стало. Тож жінка жила у родичів, доки одного разу у неї… не поцілив російський дрон. Пані Раїса, на щастя, залишилася жива, але отримала травми.
“Мою хату розбили, тоя прийшла в хату сина на Східній, а там трамвай не ходив, потрібно було ходити далеко скуплятись. Якось йшла, дивлюсь ніби нічого немає, не встигла забігти до сховища, дрон атакував прямо на сходах. По руці ударив, рука тече, я теліпаю, вийшла, кричу, нікого немає. Думаю, ну що робить, кров’ю стечу і все. Тоді вийшла жінка, покликала чоловіка, викликали поліцію, швидка не приїжджала. Вже в лікарні зробили мені операцію, зашили руку, дроти витягли, а тут в мене дві проволоки, ця рука важка, і болить. Вдень як вдень, а вночі турбує”, – розповідає переселенка.
Окрім покалічної руки, має пані Раїса поранення на нозі: глибокі шрами загоюються. Розповідає: через близькість до Херсона до лінії фронту росіяни буквально полюють дронами на живих людей.
“На тролейбуси і машини, на велосипедистів, всюди. Транспорт не ходив, а люди йдуть і в лікарню, на пошту, в магазини. Вони в усіх цілять. Коли я потрапила в лікарню з рукою, там весь поверх був завалений людьми з травмами ніг. Росіяни роблять людей каліками”, – ділиться пані Раїса.
У прихистку Раїсі Миколаївні допомогли оформити деякі фінансові послуги, купити необхідні речі та оформити довідку ВПО.
Але найбільша увага – здоров’ю, адже всі жителі прихистку поважного віку.
“В нас є соціальний працівник, який має медичну освіту. Рано й вечір вимірює тиск, температуру, організовує прийом і лікарів. У нас є свій транспорт, є машина Карітасу, ми возимо людей у Балту в лікарню чи до сімейного лікаря”, – пояснює керівниця закладу пані Оксана.
Детальніше про історію пані Лариси – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Зараз у “Ковчезі” проживає 23 особи. Павло Юр’єв також переселенець з Херсонщини, але в притулку не просто живе, а й працює. Розповідає: потрапив сюди випадково: донька дала телефони, серед яких виявився номер притулку.
“Ми з братом жили в селі Іванівка прямо біля Дніпра. Як би на горі, плавні і ліс з того боку як на долоні. Обстрілювали добре нас московити. В металевих воротах гаража величезні дірки, добре що на той час нікого там не було. В нас батько був зовсім сліпий, 85 років. тому ми там і знаходились на місці. А потім в нього трапився абсцес легені, ми його відвезли в лікарні, він там і помер. Якраз підірвали Каховську ГЕС, що я не міг його й провідать. А коли приїхав було вже запізно. Ми його поховали, а через 10 днів вже були тут. Якби не цей центр, можливо нас з братом вже й живих не було б“, – каже Павло Олексійович.
Павло зізнається: після обстрілів не могли повірити, що потрапили в таке тихе місце, де немає вибухів і смертельних загроз. Село Ракулове – віддалений населений пункт Піщанської громади, зараз тут мешкає не більше 100 мешканців. Для загоєння душевних ран ідеальне місце, каже чоловік. Згодом отець Андрій запропонував переїхати в його будиночок, і влаштуватися на відповідальну роботу.
“Моя посада – кейс-менеджер. Відповідаю за різні питання, від оформлення документів до транспортування наших бабусь до лікаря, чи в банк”,– пояснює чоловік.
І додає: дехто з підопічних плаче, що вдома не залишилось житла, бо його розбили росіяни. Та він завжди заспокоює: хто зна, чи вдома був би такий якісний догляд у самотніх людей, який вони отримують тут.
Донедавна в Україні працювали шість таких прихистків, де мешкало 154 людини віком від 60 років, п’ять – в Івано-Франківській області.Через брак фінансування їх закрили, а людей розселили в державні заклади, пансіонати. Притулок на Одещині – єдиний, що залишився працювати завдяки підтримці релігійних організацій. Але організаторам доводиться важко шукати кошти для продовження роботи. Кошти для притулку потрібні чималі.
“Від початку створення ми нас фінансували партнери з Австрії. Виходили з скми 20 тисяч грн на одну людину. Ці кошти покривають харчування, догляд, роботу соціальних працівників. Бо стареньких людей ми залишити самих не можемо: вони потребують догляду, є лежачі, маломобільні”, – каже очільниця закладу.
Щодня тут працює кухня, де готують смачні страви тричі на день. Сусіднє приміщення колишньої школи переобладнали на комфортну їдальню з автономним опаленням. Страви смачні й поживні, щодня є м’ясо, риба, овочі, вирощені на власному городі.
Продовження буде?
Та найцікавіше в цій історії те, як організатори притулку прагнуть продовжити свою діяльність. Адже попри те, що фінансування скорочується, триває нова хвиля евакуації біженців з зони бойових дій. Через брак місць у притулку, у цьому ж селі Ракуловому викупили стару велику хату. Будинок розташований по цій же вулиці, де й притулок, через кілька хатчин.
“Це фазенда, яку викупили мешканці нашого прихистку, зібрали кошти, щоб мати можливість якийсь город посадити, тримати господарство. Тут є водопровід сільський, є міцний будинок. Вже люди сюди їдуть”, – розповідає Оксана.
Будинок, кий викупила Бальська релігійна громада для потреб притулку. Фото – Оксана Піднебесна
Стара хатчина з пічним опаленням потребує ремонту, треба привести електромережі до ладу, вбиральня на вулиці. Проте всередині є три кімнати, де можна розмістити людей. Для організаторів прихистку важливо мати таку будівлю у власності, а не в оренді, пояснює пані Оксана. Адже зможуть розміщувати більшу кількість людей.
Вражає велике обійстя: колишні власники, певно, були великими господарями, адже набудували літні кухні, клуні, погріб, стайні для худоби. Своє господарство тепер має і притулок.
“Картопля, огірки кабачки перець, кукурудза, капуста, усе, морква, бурячок, петрушечка, все є”, – Ольга Орленко, соціальна працівниця.
Пані Ольга родом з цього села, Ракулове, але переїхала з чоловіком до Балти. Та відколи працює соцпрацівницею притулку, повернулась сюди, як вона каже, “на дачу”. Багато з переселенців вже стали їй як рідні.
“В нас люди є, які проживають у нас більше двох років, відколи відкрився притулок. Та їм нема куди повертатися, бо вже їхніх власних домівок нема”, – каже пані Ольга.
Керівництво притулку продовжує шукати кошти для продовження послуг. А ще сподівається на міцнішу взаємодію з місцевою громадою: адже старенькі люди, яким більше нема куди вертатися, вірогідно, так і залишаться мешканцями Піщанської громади. Про яких варто піклуватись разом.
Матеріал створено редакцією “Сила громад” спільно з медіагрупою “Погляд” (м. Київ)
Авторки – Оксана Піднебесна, Марія Щедріна (Марчук)