Віктор Алупой на псевдо «Марсель» – мешканець Одещини, піхотинець 42 окремого батальйону 57 окремої механізованої бригади. Під час свого першого бойового виходу, маючи поранення, Віктору вдалося спочатку знешкодити трьох ворожих штурмовиків, а потім – перемогти у рукопашному бою четвертого. На передовій захисник втратив ногу, але навіть при цьому не виключає можливости продовження служби після протезування.
Детальніше про сутичку віч-на-віч із ворогом Марсель розповів в інтерв’ю на Ютуб-каналі «Бутусов Плюс».
Перший бойовий вихід Віктора відбувся у Вовчанську, що на Харківщині, 26 січня 2025 року. Серед зруйнованого міста бої точилися за кожен поверх будівлі. У трьох п’ятиповерхівках були позиції українських воїнів. Марсель був у тій, що посередині. Якби ворог зайняв цю будівлю – квартал був би майже втрачений, пояснює командир роти 42 окремого батальйону 57 ОМБр з позивним «Казино»:
«На той момент лінія фронту проходила по кварталу багатоповерхівок. Квартал був спочатку весь наш, потім нас трошки відтіснили, і в принципі в міських боях кожна позиція важлива. Бої йдуть за кожен поверх, кожен підвал, і його позиція якраз була в центрі, прикривала фронт… Ворог заходить всередину в наші позиції, розрізає наші позиції навпіл. Якби він зайняв той будинок, квартал багатоповерхівок був би вже майже втрачений. Будинок посередині – вони просто розрізали навпіл весь квартал».
На той момент Віктор вже мав поранення від уламків ворожого FPV-дрону – у руці, нозі та тулубі, яке отримав за кілька днів – 24 січня.
«Він сам сказав: «Трошки камінням побило, але я ще повоюю», – прокоментував стан Віктора на той момент командир роти.
26 січня ворожа група з чотирьох штурмовиків висунулася у бік позиції українських воїнів «Іскра», де був Марсель з побратимом. Спочатку Віктор помітив трьох з них й знешкодив зі стрілецької зброї ще на підході.
«Я помітив трьох, не став доповідати по рації, одразу прийняв вогонь на ураження. Я їх поклав трьох», – розповів захисник.
Але один окупант встиг заскочити в будівлю. Саме там і зав’язався рукопашний бій.
«Четвертий забіг до мене на позицію. І я його побачив – як він забіг. Ну і чутно там на позиціях – пляшки шарудять. І я підійшов до нього ближче, а він до мене був зі спини. Я натискаю курок з автомата, щоб його знешкодити, а в мене автомат заклинив. Мої дії: заворачую калаш (Автомат Калашнікова – Авт.), б’ю його – вдарив у шию, однією рукою взяв його за бронежилет, повалив на землю. Другою рукою перезаряджав свій автомат. Він тоді дістав свій ніж, у ліву ногу вдарив. Я зрозумів, що щось не те, що там ніж. Притис його сильніше, забрав ніж і почав йому теж завдавати ударів. Не пам’ятаю, ударів п’ять я йому завдав в артерію сонну. Він почав хрипіти. Я взяв його калаш і добив його ж калашом», – розповів Марсель.
Увесь цей час командування намагалося зв’язатися із Віктором, адже рація була саме в нього. Але відповіді не було.
«Коли зайшов четвертий, і Вітя зник на 25-30 хвилин десь зі зв’язку, то було трошки не по собі. «Марсель, що там, вийди на зв’язок». Бо їх там було двоє, але я знав, що рація у Віті», – зазначив командир роти.
Марсель каже – у цивільному житті боротьбою не займався, але у той момент було чітке усвідомлення – «Або я його, або він мене»:
«Треба обирати. Це ж не ми до них пішли – вони пішли до нас. Я захищаю свою Батьківщину», – зауважив воїн.
Під час розмови із військовим журналісти згадали випадок рукопашного бою на Донеччині. Ймовірно йде мова про полеглого захисника України з Одещини Дмитра Масловського, який загинув у рукопашному бою з російським окупантом у населеному пункті Трудове Донецької області. Воїну посмертно присвоєно звання Героя України.
«Я думаю, що я за нього помстився», – каже Віктор.
Командир роти 42 окремого батальйону 57 ОМБр зазначив – в умовах сучасної війни та технологій рукопашний бій скоріше рідкість:
«Потім він вийшов каже: «Я тут трохи на ножах побився». Питаю: «В смислі?» Каже: «У мене тут ножове в ногу». Питаю: «Де ти ножа взяв?» – «Ну той прийшов з ножем, не вчасно помітив, він мене в ногу»… Я вже думав, що рукопашні бої у сучасній війні – якось їх вже не має бути при таких технологіях, таких засобах ураження, і щоб люди сходились в рукопашну. Дуже здивувало. І дуже здивувала швидка реакція. Не показував Марсель з виду, що він такий швидкий рукопашник. Такий собі дядько веселий».
На жаль, через кілька днів Віктор отримав поранення, внаслідок якого втратив ногу. Це відбулося під час спроби дістатися до точки евакуації.
«Пройшов я десь метрів 800. Не дійшов метрів десять до укриття, і було два скиди дроном. І я зрозумів, що попало в ногу», – згадує воїн.
Зі слів командира роти, відправити когось на підмогу було надто ризиковано через близькість до лінії зіткнення:
«Оскільки зараз така війна, що саме в такій близькості до лінії зіткнення – двох, трьох та більше відправляти когось – це отримати ще одного або «триста», або «двісті» («триста» – поранений, «двісті» – загиблий – Авт.). Було прийнято рішення спробувати скинути йому милиці».
Так Марселю скинули знеболювальне, милиці, їжу та воду. 31 січня вранці він почав свій рух далі. Попереду – пошкоджений міст, що впав у річку. Аби перебратися через нього, воїну довелося докласти чимало зусиль. Погіршувало ситуацію й те, що на вулиці була зима.
«Я сповз, знову піднявся, повзучи, через ці плити. Став на милиці і кілометр двісті ще на милицях швиденько дотопав. Години дві я перепочив і ще пройшов метрів 500 до своїх хлопців».
На питання, чи не було у побратимів можливості забрати його на евакуацію раніше транспортом Віктор відповідає – нереально:
«Звідти нереально. Вони могли забрати тільки звідти, куди я дійшов».
Під час цього шляху захисник відморозив пальці, внаслідок чого на одній нозі ампутували два, а на другій – три.
«Так як він рухався – вірили, що він вийде. Бо людина якщо хоче, то вона це зробить. Просто теж – від лінії фронту йде людина на милицях по відритій дорозі. Будемо вважати, що народився він у сорочці», – зазначив командир роти.
Водночас Марсель каже – рухало вперед бажання жити, побачитись із дружиною та батьками.
Вже коли воїн потрапив до Харкова, його терміново відправили до реанімації, де він пробув 12 днів. Наразі Віктор переніс вже 27 операцій. При цьому оптимізму не втрачає:
«Ну а що, падати духом? Одесити – вони всі такі – на позитиві».
Підтримували під час лікування Марселя й командири, які постійно навідувалися й тримають зв’язок.
«Командири, наприклад, як у мене – мабуть, ні в кого немає. От я лежав в Харкові, приїхали до мене, навідались. Лежав у Києві – у Київ приїхали. Лежу тут – сюди приїхали. Кожного дня вони телефонують мені: «Як справи, як здоров’я?».
На військову службу Віктор потрапив за мобілізацією. Хоч, каже, і був ще по молодості списаним через стан здоров’я. При цьому зазначає – якщо треба служити – то треба.
«На позитиві. Треба так треба. Не підеш ти сьогодні, завтра, післязавтра, ну прийдуть до тебе додому. Будуть ґвалтувати твою дружину, вбивати твоїх дітей… Через це (військову службу – Авт.) пройдуть усі, мені здається. Сказати чесно, в нас навіть з учебки тікали в останні дні. В мене такого не було – втекти чи ще щось. Треба так треба. Треба боротися за неньку Україну».
Щодо реакції цивільного суспільства на ампутацію захисник зазначив – кожна людина реагує по-різному. До прикладу навів два виразних випадки, які сталися під час спроби купити на базарі капці:
«Кажу продавчині: «Дайте капці поміряти 43 розмір». Вона каже: «Ти що, не бачиш, скільки вони коштують?». Я кажу: «Скільки коштують?». – «500 грн». Я кажу: «Нічого страшного, я їх хоч за тисячу, але куплю». Потім вона таке відповідає: «Я по одному не продаю». Я розвернувся і просто поїхав зі сльозами. Під’їхав до іншої. Кажу: «Дівчина, дайте 43 розмір». Вона дала без проблем. Я дістав гроші, щоб розрахуватися. Вона каже: «Не треба, дякую».
Надалі Віктор очікує на протезування, після чого не виключає можливість продовження військової служби:
«Запротезуємось, подивимось. Десь я можу бути корисним».
Також Марсель висловив побажання захисникам, які наразі боронять нашу країну:
«Хочу побажати хлопцям, щоб вони тримались. Кріпитися, хлопцям, головне – кріпитися».
ВІДЕО – канал Юрія Бутусова