24 людини мешкають у центрі для переселенців у селі Петродолинське, що у Великодальницькій громаді на Одещині. Зараз тут знайшли прихисток шість родин плюс декілька самотніх громадян. На території містечка звели нові модульні будинки, вартість однієї каркасної будівлі — близько 20 тисяч євро. З коштами допомогли у благодійній німецькій організації.
Як працює містечко та хто його жителі, розповідає СИЛА ГРОМАД.
Ганна Фенцик родом з Херсонщини, їй 38 років. Всю окупацію вона з чоловіком і трьома дітьми не полишали рідний дім у Бериславській громаді. Розповідає: стало дуже страшно, коли російська армія перекрила всі виїзди. В магазинах закінчилися продукти, сім’я вижила завдяки власному господарству і запасам: мали овочі, фрукти, м’ясо. Завезені російські продукти купувати не могли – дуже дорого.
“Страшно було через постійні вибухи, військові їздили до нас з перевірками. Їх було по 12-15 чоловік з автоматами, заходили у двір, хату, в шафах рилися, щось шукали. По підвалах, в сараях ходили. Страшно, бо діти малі. Слава богу що цілі”, – згадує жінка.
Після звільнення від російської окупації, розповідає Ганна, таки довелося тікати з села, бо ворог почав нещадно обстрілювати відвойовані українцями території. Жити в своїй хаті стало небезпечно.
Спершу родина рік прожила в Кривому Розі, а в липні 2023-го року чоловік пішов на війну. Маму з трьома дітьми покликали на Одещину земляки. Так вони й опинились у центрі для біженців в селі Петродолинське.
Найстаршій Насті 16 років, Олексію 12 і Андрію – п’ять.
До війни подружжя фермерувало, тримали господарство, вирощували на продаж картоплю. Зараз херсонці мають грядки з городиною й тут, вже зібрали гарний врожай. Ганна любить доглядати за квітами.
Місце, в якому живе родина – це притулок для вимушених переселенців від німецької Євангелічно-лютеранської церкви. Місцеві між собою називають його “поселення”, це справді ціле зелене містечко, оснащене за новітніми технологіями. Воно майже повністю автономне: партнери з країн Євросоюзу доправили сюди сонячну станцію. Також є генератори на випадок відключень світла.
Кожен куточок центру має своє призначення. Тут велика доглянута територія, альтанки, дитячі майданчики, всюди багато квітів. У нижньому поверсі господарської будівлі обладнали приміщення пральними машинами. Поряд – холодильники, де кожна родина має окрему поличку.
“Чому холодильник тут (у підвальному приміщенні – Авт.) стоїть, тому що в нас сонячні батареї знаходяться на цій території – тож коли відключають світло, холодильник завжди працює”, – показує староста церковної громади Ніна Кнутас.
Усі будівлі навколо церкви переобладнані під житло, проведено воду, тепло, відведено каналізацію. Та справжнім ноу-хау на цій території стали нові нові модульні будинки.
В одному з таких мешкає й родина Ганни Фенцик.
Тут є кухня і дві кімнати, в одній сплять старші діти, у іншій – Ганна з молодшим сином. У модульному будинку панує порядок, враховані усі зручності, всюди тепла підлога, панорамні вікна. Будівля обладнана окремим котлом для опалення, вбиральнею з бойлером та новою сантехнікою. Кухня, меблі, побутова техніка і навіть посуд – все чекало заселення нових мешканців.
Тут родині затишно і комфортно. Тільки, кажуть, татка не вистачає.
“Мій чоловік останні півроку служив на Донецькому напрямку, а зараз їх перевели на Чернігів на кордон з Росією, Білоруссю. Дуже хвилюємося, постійно ми з цим живем, особливо коли відправили на “нуль”, дуже тяжко. Якось місяць був на нулі, виходив на зв’язок на секунд десять, він тільки говорив, що в нього все добре. Що живий”, – ділиться хвилюваннями жінка.
Старша донька продовжує дистанційне навчання у Бериславській школі, тому більшість часу вдома. У новому селі знайшла кількох друзів, та дуже сумує за подругою, з якою не бачилася півтора року.
“Мені тут дуже подобається, була можливість від церкви поїхати в дитячий табір до Чехії, Словаччини, там були діти з різних країн. Але дуже тяжко, дуже хочеться додому, друзі мої зараз по світу, не можу з усіма побачитись”, – розповідає донька Анастасія.
Середній син Ганни вже пішов до школи в селі Йосипівка, а найменший – в місцевий садочок. Олексій збирає шеврони від військових, бо дуже пишається татком.
“Ще коли жили на Херсонщині, наші військові подарували чоловікові бронежилет. Він людей із села до Кривого Рогу евакуйовував. Зараз в нього є свій, а цей сину віддав. Олексій дорожить ним дуже, тому на чільному місці тут”, – показує синову кімнату Ганна.
Свій вільний час Ганна приділяє творчості: робить прикраси і картини з бісеру.
“Почуваєшся як вдома, але хочеться додому”
В такому ж будиночку мешкає подружжя Світлани й Володимира Романівих зі Зміївки, що на Херсонщині. У квітні 2024 вони ледве вибралися з-під обстрілів. Сила Громад розповідала їхню історію. Були згорьовані й налякані, розповіли, як 20 днів ховалися від смерті у підвалі. У їхній будинок поцілив снаряд.
Поки їхали на Одещину, пастир німецької церкви Олександр Гросс надіслав їм відео будиночка, який саме звели для новоселів. Тут люди знайшли не лише прихисток, а й величезну підтримку.
“Вже трошки освоїлися, заспокоїлися. Є свій городик, посадили огірки, помідори, влітку займалася консервацією, позакатували так як дома, та й почуваємось як вдома”, – каже Світлана.
Усіх своїх підопічних церква забезпечує продуктами, одягом, взуттям. Та вони теж не сидять без діла, допомагають розбудовувати територію, висаджувати дерева тощо.
А Володимир робить для захисників окопні свічки, які звідси ящиками везуть на фронт.
Встановлення мобільних будинків, повністю оснащених для проживання переселенців, стало новим досвідом для Великодальницької громади, на території якої розташоване церковне містечко. Сюди часто навідуються різні делегації, партнери, цікавляться деталями. Левову частку коштів, розповідає пастир Євангелічно-лютеранської церкви Олександр Гросс, надали доброчинці з Німеччини: організація “Густав Адольф Ворк” оплатила 90% будівництва самих будинків.
“Тут насправді є багато різних донорів. Самі будиночки в більшості збудовані на підприємстві під Києвом, ми укладали контракт з фірмою, потім їх привезли сюди. Ми готували повністю всі необхідні мережі, і це теж непросто насправді. Бо якщо ти хочеш такі будиночки десь поставити, в тебе має бути і вода, й каналізація, і електрика для них”, – пояснює Олександр Гросс.
Керівник церкви ділиться: біженців з зони бойових дій почали приймати ще з 2014 року, а з початком великої війни довелося свої дії масштабувати. Врахували багато речей, щоб організувати не тільки побут, автономність кожного житла, надати все потрібне, а й підготувати спільноту, готову приймати біженців з усіма їхніми бідами. Адже переважна більшість втратили все, що мали.
“Ми зрозуміли, що маємо бути організацією, яка стане для них новою спільнотою, новим осередком життя. Для цього потрібно мати готовність людей приймати, жити однією великою родиною, бути для них слухачами історій. які вони пережили. І звичайно, зробити все можливе, щоб ці люди могли працювати, заробляти гроші собі на життя, не бути повністю залежними від нас”, – пояснює отець Олександр.
Очільник церкви додає: найбільше гуртують переселенців на новому місці спільні справи. Тож усі, хто зараз у прихистку, живуть як одна родина. Разом працюють, відпочивають, допомагають один одному
“ В кого які свята, дні народження, усе святкуємо разом. Збираємось часто в альтанках. Чоловік нашої Анечки Фенцик зараз воює, якось він довго не відповідав, Аня ходила вся засмучена, та ми її всі підтримували, що вийде на зв’язок, що він живий. І в один прекрасний момент Міша приїжджає у відпустку. Оце було свято, найбільше свято!”, – ділиться емоціями пані Ніна Кнутас. На очах жінки блищать сльози.
Минулого року тут з’явилася тренажерна зала, – теж передали доброчинці з Німеччини. А восени 2024 року мешканці самостійно збудували нову лазню, аби зцілюватись не тільки духовно, а й набиратись фізичних сил.
Детальніше – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
“Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».
Авторка – Оксана Піднебесна