СИЛА ГРОМАД розповідала про релокацію на Одещину Селидівської міської лікарні (Донецька область). До Миколаївської громади перебралися 40 медиків разом із членами родин, які також вивезли все медобладнання. Після евакуації з прифронтової зони, кажуть переселенці, ніби потрапили в інший світ. Як живе одна з родин донеччан на новому місці, дізнавалися наші кореспонденти.
Ігор Жульов – рентгенолог Селидівської лікарні, якій довелося релокуватись на Одещину. В Миколаївці довго шукав для родини будинок, бо хотів забрати і дружину, і стареньку маму. Будинки в селищі майже не продають, а здають в оренду вкрай рідко: навіть якщо самі господарі не мешкають, бережуть про всяк випадок. Війна ж.
«Ми коли перший раз побували з директором в Миколаївці, наші всі питали – ну як там, це село? Моя думка: якщо є рай на землі, то він в Миколаївці. По-перше, люди. Не хочу образити своїх селидівців, хоча я з Горняка, та вони не такі. Тут люди оточили нас такою увагою, що не можу вам передати», – розповідає чоловік.
Будинок родина орендує в місцевого жителя, який зараз на війні. Тут підведена вода, є всі зручності. Спершу, розповідає Ігор, будинок був порожній, проте місцеві поділилися з біженцями все необхідним: принесли шафи, столи, кухонне начиння, навіть одяг.
«Мама приїхала з однією сумкою жіночою, але зараз в неї вже светрики є, все люди приносять. Спершу запитують: ви не образитеся, якщо принесемо? Це так зворушує! Хочеться зробити щось корисне для них, віддячити».
Батьківської хати, розповідає Ігор, вже немає після російських обстрілів. Каже, ледве умовив 84-річну маму переїхати сюди. Будинок підшукував з затишним куточком для неї.
«Щоб для мами була окрема кімната. Тут був трохи безлад, але я покликав хлопців, ми переклеїли шпалери, побілили. Бо, кажу, мама приїде й розвернеться, скаже не подабається!»
Пані Алла ділиться: до останнього не хотіла їхати з рідної хати. Від постійних вибухів старенька стала гірше чути. Вже два місяці минуло після переїзду, та ніяк не може забути рідний дім.
«Очі закрию, перед очима двір мій. Вони думають що я тут закрилася, сплю. Не чіпають мене. А я ходжу. Очі закрила, ага…зайшла у свій двір там. Два місяці минуло, а я ще й на хвильку не можу забути, плачу й плачу, хочу додому. Питаю Ігорька: ти мене відвезеш додому? А куди їхать, як все згоріло?», – скаржиться жінка.
Її хата за 40 км від міста Селидове, там прожила все життя. Вибухи почастішали з весни, як наступала російська окупаційна армія. А восени стався нещасний випадок із старшим сином Валерієм, який через вибух залишився без обох ніг. Його після лікування у госпіталі теж забрали до Миколаївки, живе тут з дружиною в окремому будиночку.
Дізнавшись про важку історію родини лікаря, місцеві огорнули нових сусідів любов’ю й увагою.
«Приїхали ж ми ні з чим. Ця (сусідка) молочко несе – на, і синочкові. Варення несуть! Я кажу – це не обов’язково, ви ж собі готували! Везіть, хай їсть і поправляється. А одяг, вже третя принесла, і светрики, і вже дві подушки величезних. Каже: як же йому сидіти? Хай обіпреться на подушку. Сусідка пучок зелені нарве – ану нате салатик йому зробите. Кури понеслися – яєць несе, нате везіть. Хороші люди, спасибі всім, хто помагає», – розчулено каже пані Алла.
Зі своєї квартири в Селидовому родина Ігора забрала на Одещину тільки ліжко і улюблені квіти дружини, які тепер оселилися на їхній затишній кухні. Дружина вже влаштувалась на роботу в місцевому магазині, Ігор облаштовує рентгенологічний центр. У подружжя є дорослий син, мешкає в Дніпрі.
Рішення про переїзд відтягували до останнього.
«Я розумів, що якщо не поїду я, то ніхто з моїх з дому не рушить. Тож поїхав першим, вони вже до мене підтяглися: мама, дружина,потім забрали дружини сестру, і брата ще довелося забирати. Бо там як погана лотерея, обстрілють ракетами, артилерією. Страшно», – розповідає чоловік.
Поки розмовляємо на вулиці, пані Алла виглядає з кухні, запрошує на каву. Вже за спокійною розмовою говоримо про те, що найбільше здивувало під час переїзду до Миколаївки. Виявляється – спокій і безпека. Жити під постійними обстрілами після приходу росіян стало неможливо, бідкається літня жінка.
«Це неможливо передати! Там безкінечно летить одне за одним, я ж оглухла від обстрілів. А треба перебігти до колодязя, води налить курям, господарство було ж. Неможливо, жахіття одне», – ділиться пані Алла.
Після евакуації з прифронтової зони у спокійну Миколаївку ніби потрапили в інший світ, зізнається Ігор.
«Шокувало, коли приїхали сюди вперше і побачили на вулиці дітей. І молоді мами з візочками спокійно гуляють. А ще більше нас Віктор Купченко, голова громади, ошелешив – діти до шкіл ходять і в садку займаютися! Я ще тоді не хотів звідси нікуди їхати. Колеги кажуть, ми ще питання це не вирішили, а я – все, залишаюся тут!», – згадує свої відчуття Ігор.
Вціліти на купі вибухівки: історія Валерія, брата Ігора
Старший брат Ігора, Валерій Жульов, до останнього працював водієм в місті Селидове. У день, коли трапилось нещастя, допомагав місцевій агрофірмі евакуювати обладнання. Коли він вже виїжджав з міста, зупинився, щоб відсунути (прибрати) з дороги незрозумілий предмет. Доторкнувся ногою – і злетів у повітря. Втратив обидві.
Найстрашніше, розповідає Валерій, що на той час вже не можна було викликати екстрену службу: медиків в місті не було.
«Я більше години пролежав в калюжі крові. Зі мною їхали люди, то принесли води. Хтось поїхав шукати військових», – розповідає чоловік.
Коли приїхали військові медики, то спершу боялися підійти до пораненого, адже Валерій лежав біля гори схожих металічних предметів. Щоб під ним не виявилось небезпечної вибухівки, попросили самостійно підповзти на безпечну відстань.
«Якось на ліктях з останніх сил відповз , вони мене забрали в машину, і вже там я виключився», – згадує Валерій.
Родичі довго не могли знайти Валерія. Військові медики завезли його в шпиталь без речей.
«Він поїхав як невідомий без документів, його півдня розшукували вся наша рідня, з усіма зв’язувались , фотографії надсилали”, – каже Ігор.
Знайшли Валерія аж в селі Покровське Дніпропетровської області через військових медиків. Далі чоловіка завезли вже до Запоріжжя, там продовжили лікування.
”Низький уклін всім і в Запоріжжі, увага була в госпіталі на вищому рівні!», – розповідає Ігор.
В побуті Валерію допомагає дружина. Проте сільська хатинка не пристосована для людини з інвалідністю: вода на вулиці, опалення пічне, високі пороги. Тим часом Валерій не втрачає оптимізму: навіть сидячи на візку, рубає в клуні дрова.
«З самого ранку потихеньку працюю. Сокиру випробовую, купив тільки, не можу сидіти, треба хоч трохи по двору рухатись», – каже чоловік.
Чоловік пригадує: перед нещастям вдома вже були зібрані речі, родина готувалась до евакуації. За те, що дивом вцілів на купі вибухівки, Валерій дякує Богові:
«Думав – все! Але потім подумав, що раз я «туди» не полетів, то треба чекати допомоги. Зараз мені потрібні хоч якісь протези, щоб тут вийти порухатись, навіть сторожувати пішов би, аби копійку заробити», – ділиться чоловік.
Поки Валерій одужує, голова громади Віктор Купченко підшуковує в Миколаївці житло, пристосоване для людини на колісному кріслі.
***
«Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»
Авторка – Оксана Піднебесна