За 15 кілометрів на південь від містечка Татарбунари, що у Білгород-Дністровському районі Одещини, розташоване велике козацьке кладовище, яке продовжує руйнуватися. Цвинтар зберігся на березі найбільшого озера Сасик, у селі Глибоке.
Тривалий час старі могили підмиваються і обвалюються у лиман. Із глинистого стрімкого берега стирчать людські кістки та старі дошки гробів. Старовинні козацькі хрести падають униз.
Про жахливий стан цвинтаря буджацьких козаків розповіли в громадській організації «Україна Інкогніта».
У подвійній назві озера винні турки, які називали його і Сасик, і Кундук. До захоплення Бессарабії росією тут було татарське поселення Самсонд. Його спалили російські вояки і у 1806-1812 рр. тут був хутір Нестора Будецького.
Хто був цей Нестор – краєзнавцям з’ясувати не вдалося, імовірно козак-уходник. А у 1822 році тут дозволили поселитись болгарським колоністам, які прийшли із поселення Ескіполос. От вони і свою колонію назвали так само.
Людські рештки видніються з частини грунту, який обвалюється. Фото: “Україна інкогніта”
У 1945 році, коли село вже було заселене молдованами та українцями, його було перейменовано на Глибоке. Зараз село вдноситься до території Татарбунарської міської громади, переважає тут молдавстке населення, діє школа, де діти мають змогу втвчати рідну мову.
Старовинний козацький хрест над озером Сасик в Татарбунарській громаді. Фото: “Україна інкогніта”
У 1856 році, після поразки у Кримській війні, згідно із Паризьким трактатом, росія віддала Південну Бессарабію (по Дністер) Молдавському князівству, васалу Османської імперії. Знову бути під турками болгари не схотіли й покинули поселення – пішли десь у Таврію. На їх місце поселились молдавани та родини буджацьких козаків.
От саме тоді й з’явився козацький цвинтар – традиційний для південних районів України, в яких майже не було дерева, а надгробні хрести витесувались із вапняка. Цвинтар розташували на високій терасі над північною прісноводною частиною озера Сасик. У ті часи води озера не доходили до схилу тераси, воно ділилося на дві частини – більша, південна, була солоною.
Козацькі надгорбки у вигляді хрестів. Фото: “Україна інкогніта”
Але у 1978 році радянські експериментатори вирішили її опріснити – чи то для розведення риби, чи то для зрошення. Для цього відокремили лиман від моря насипною дамбою. До водойми підвели канали від Дунаю, і спробували вимити із нього сіль. Нічого не вийшло, крім значного збільшення площі і перетворення озера на солоний лиман.
При площі 215 квадратних кілометрів озеро Сасик (Кагул), ніби й найбільше в Україні, але більшість площі його водного дзеркала – штучна водойма, тому із природних озер найбільшим в Україні є Ялпуг.
Берег над озером Сасик, залишки козацького цвинтаря. Фото: “Україна інкогніта”
А от Сасик, крім великої площі, безстічності й мілководдя багатьох ділянок, смороду і цвітіння води влітку, ще й почав завдавати значної шкоди селам, підмиваючи і руйнуючи береги. От так і у Ескіполісі, який у 1947 році перейменували у Глибоке, берег почав розмиватись і обвалюватись, а разом із ним і древній цвинтар.
«Таких страшних випадків немало – українці все ще заражені вірусом байдужості. ГО «Україна Інкогніта» намагається виправити цю ситуацію. Цієї зими ми плануємо роботу із козацькими цвинтарями Одеської області, зокрема в Глибокому. Унікальний об’єкт потрібно рятувати», – наголошують активісти.
Старий козацький хрест на цвинтарі у с. Глибоке. Фото: “Україна інкогніта”