Історія будівлі та внесок одеських архітекторів
Одеський національний академічний театр опери та балету вважають однією з найцікавіших пам’яток Східної Європи. Історія театру справді вражає: першу будівлю, споруджену у 1808 році за ініціативи герцога Рішельє, створили у вигляді античного храму. Саме вона стояла на місці сучасної опери.
Утім, у ніч на 1 січня 1873 року дерев’яна конструкція спалахнула та згоріла за лічені години. Уже за рік архітектор Олександр Бернардацці представив новий проект. Завершений вигляд театру став результатом роботи Бернардацці та віденських архітекторів Фердинанда Фельнера й Генріха Гельмера.
Павло Горбешко, провідний інженер з цивільного захисту театру, наголосив, що одеські архітектори суттєво доопрацювали початковий проєкт.
“У нас був проєкт австрійських архітекторів Гельмера і Фельнера, але будували одеські архітектори — Бернардацці, Дмитренко”, — розповів він.
За його словами, архітектори змінили багато рішень, зокрема — забезпечили можливість пересуватися театром без виходу назовні.
“У початковому проєкті деякі частини будівлі були не пов’язані між собою. Бернардацці зробив так, що ми можемо потрапити в будь-яку точку театру, не виходячи на вулицю”, — сказав він.
Суттєво змінився і зовнішній вигляд будівлі. Центральний аттик підняли та прикрасили квадригою з пантерами і статуєю Мельпомени — символом мистецтва, яке приборкує хаос.
П’ять підземних рівнів і вентиляція XIX століття
Наземна частина театру має три поверхи, а підземна — цілих п’ять. Тут розташовані технічні приміщення, інженерні зони, місця зберігання декорацій і головні комунікації.
Особливу увагу привертає система вентиляції, яку спроєктував Бернардацці. Вона працювала за принципом охолодження повітря льодом, що зберігали під театром.
“Колись у приміщенні, яке я назвав льодовиком, складали лід — влітку він охолоджував повітря. На горі був вентилятор, який розкручувала парова машина. А взимку працювали печі та парове опалення. Глядачі комфортно себе почували і в XIX столітті”, — розповів Павло Горбешко.
Сьогодні частину вентиляційних приміщень переобладнали під укриття. Саме тому театр продає менше квитків, ніж дозволяє зала: замість 1500 місць реалізують меншу кількість, аби під час тривоги всі глядачі могли спуститися під землю.
Як облаштували укриття
Підземні рівні театру стали повноцінним сховищем, розрахованим на приблизно 1500 людей. У приміщеннях встановили стільці, забезпечили аварійні виходи, воду, аптечки й ліхтарики. Вентиляція працює у штатному режимі, що дозволяє перебувати тут кілька годин без дискомфорту.
“Наше укриття може розмістити дуже велику кількість людей. Це мінус другий поверх, є укриття й на мінус третьому, і на мінус першому. Стіни потужні, є багато аварійних виходів. Тут постійно працює вентиляція, тому повітря свіже”, – зазначив Горбешко.
Підземні коридори нагадують лабіринт, а деякі частини приховують історичні знахідки. Під час реконструкції 1996–2007 років у фундаменті виявили “капсулу часу” 1874 року з документами та іменами будівельників.
Поруч зі сховищем збереглися також тунелі, які колись поєднували центр міста й навіть могли вести до катакомб. Їхні входи нині замуровані.
Перформативний простір у сховищі
Окремий підземний коридор перетворили на сцену — саме тут театр проводить камерні вистави та імпровізовані концерти під час тривог. Цей перформативний простір існує вже рік.
Режисер театру Микола Решетньов пояснив, що ідея виникла під час спроби розширити діяльність театру у воєнних умовах.
“Ми створили перформативний простір сховища. 28 листопада минулого року відбулася прем’єра — вистава “В очікуванні'”на музику Шенберга. Ми граємо майже на носі глядача: між нами немає оркестрової ями, контакт максимальний”, – сказав він.
Стіну розмалював художник Євген Фарапонов, створивши власну сценографію спеціально для першої вистави. З технічним освітленням, фільтрами та переносними світловими приладами простір перетворюється на повноцінну сцену.
Концерти під час тривог
Якщо в розпал вистави лунає сигнал повітряної тривоги, частина артистів спускається до сховища разом із глядачами. Там вони дають невеликий концерт.
“Люди питають, чи буде концерт у сховищі, якщо тривога. Це імпровізація від наших артистів. Юлія Терещук і Ігор Парада перші почали це робити. Тепер у нас тут уже стаціонарний інструмент — білий “Petrof”. Дуже якісний звук”, — розповів режисер.
Вистави у сховищі камерні: у вузькому просторі одночасно можуть виступати до 10 артистів. Микола Решетньов зазначив, що така близькість змінює атмосферу: глядач фактично сидить на сцені і є майже учасниками вистави. Підземний коридор має несподівану акустику: звук змінюється залежно від розташування музикантів і глядачів.
“Тут дуже цікава акустика. Коли ти переходиш під арку — звук інший. Для музикантів це новий досвід: можна використовувати різні ефекти залежно від простору”, — пояснив режисер.
У підземних перформансах беруть участь як вокалісти, так і камерні ансамблі — від струнного секстету до духових інструменталістів.
“Театр має працювати навіть під час війни”
Для колективу Одеської опери головним є збереження мистецтва попри небезпеку.
“Мені здається, що мистецтво повинно продовжуватись безперервно. Війна триває, але ми намагаємось робити так, щоб вистави йшли, щоб музика звучала, щоб люди мали місце, де можуть підтримати себе”, — підсумував Микола Решетньов.
