Євген Ясинчук — військовослужбовець з Подільська, що в Одеській області. Добровільно мобілізувався у липні 2022 року, пройшов підготовку у Великій Британії, воював на Миколаївщині та Херсонщині. У лютому 2023 був поранений під час бойового завдання і потрапив у полон, де провів понад два роки. Повернувся до України в липні 2025, а у листопаді після реабілітації прибув до рідного Подільська. Про службу, полон і пережиті тортури — в інтерв’ю Суспільного.
Євгене, які були перші емоції коли ви ступили на рідну землю?
Коли я побачив настрій людей: люди виходили зі своїх будівель, виходили на дорогу, хто з кавою, хто в чому. Виходили, стояли, вітали нас з поверненням. Це дуже змінило настрій всіх полонених, хто повертався. І ми побачили, що країна далі бореться — це підняло настрій, і ми зрозуміли, що ми вже вдома.
Хто першим зустрів вас вже в Подільську?
У Подільську мати, представники громади, друзі, дружина. Трохи розгубився, було неочікувано і велика радість, що повернувся до Подільська.
Чим займалися до мобілізації?
До мобілізації навчався в Подільську, потім одеський технікум нафти і газу. Працював на “Стальканаті” електриком, потім у газовій службі. Підробляв начальником охорони в нічних клубах, потім охоронна фірма, і звідти вже звільнився і пішов на війну.
Пам’ятаєте день, коли отримали повістку?
Прийшов до першого ТЦК, який найближчий був в Одесі — Київського району. Записався як доброволець. У нашій країні це мобілізований. Пройшов ВЛК первинну на придатність, і звідти вже направили на навчання.
Ви проходили навчання в Великій Британії, який досвід там отримали?
У Британії проходили навчання 21 день. Мені поталанило з відділенням, з яким я проходив навчання. Всі дуже уважно виконували настанови інструкторів закордонних, і це, мабуть, дуже допомагало нам в бою, бо багато чого цікавого.
Деякі хлопці не дуже чують, їм було найголовніше просто потрапити за кордон. А той, хто розумів, куди він йде, хотів цього, навчався. Цього часу для первинної підготовки достатньо.
На яких напрямках воювали, що запамʼяталося найбільше?
Після навчання я потрапив до 59 бригади, і нам запропонували в перший день, коли ми прибули, хто готовий, відправлятись на Херсонський напрямок. І мій товариш, з яким ми проходили підготовку (він з Миколаївщини, я з Одещини), ми вирішили вдвох, що готові допомагати на Херсонщині. Це наші сусіди, перші, хто тримають оборону.
Як потрапили в полон?
Ми перебували на Донеччині, село Водяне, це Покровський напрямок. Спочатку були трохи ближче біля Пісків, там я отримав поранення, проходив лікування в Одеському шпиталі. Повернувся приблизно на ті ж позиції, трохи ближче сюди нас відтягнули. Декілька разів заступали на одну і ту ж позицію біля Водяного. А потім почули, що з сусідньої позиції стріляють у лісопосадку нижче нашого розташування.
Ми зрозуміли, що на нас йде штурм. Ми підготувалися, не дозволили себе оточити. Вони не штурмували, а очікували, а ми відбивалися, намагалися, звісно, знищити ворога. Але підлетіли дрони. Позиція була наполовину відкрита, і на нас почали скидати багато вибухівки. Деякі не спрацювали, від деяких ховалися.
Врешті-решт одна впала мені між ніг. Встиг крикнути “граната”, ми побігли в укриття. Я біг останній, розумів, що буде вибух, стрибав, і під час вибуху потрапило багато уламків, близько 80. З них зараз десь 60 залишилося в ногах, з ними вже буду жити. Був перелом двох кісток на лівій нозі. Я був важкий 300.
Як командир відділення, я одразу по рації вийшов на керівництво. Пояснив, що я важкий 300, хлопці контужені, ще один був з уламком у сідниці. Двоє продовжували бій, обороняти позицію. Один хлопець, поки я доповідав по рації, надавав мені першу медичну допомогу, натягнув турнікет на ногу. Надати нам допомогу не було можливості, відкрита місцевість, повсюди дрони і арта, у них все було підготовлено. Нам дали дозвіл на відступ.
Відступати не було можливості, так як я був важкий. Нас на той момент на позиції було четверо, одного ми відпустили раніше, його поранило. Дрони висіли і нам просто подолати 400 метрів голого поля означало б загибель. Тому було прийняте рішення двом хлопцям, хто оборонявся, запропонували здатися в полон. Один із них забіг до мене як до командира відділення, запитав, чи можна здаватися у полон. Я дав на це добро. Взяли їх вдвох у полон, потім мене з укриття і другого хлопця витягнули і теж взяли в полон.
Штурмували нас дві групи. Одна була росіян, інша з ДНР, з нашої Донеччини. Двох хлопців, які були цілі фізично, забрали росіяни, нас двох поранених відвезли в перший республіканський, здається, батальйон. В якому напрямку їх відвезли, не знаю. Нас відвезли спочатку на допити, потім у лікарню. Після допитів півтори доби опитували: спочатку одна група, потім якась прокуратура, або ФСБ, не знаю, хто це були. Потім просився до лікарні, бо втрачав свідомість, багато крові втратив. Десь на кінець другої доби нас все-таки відвезли до лікарні.
Як до вас ставилися росіяни?
Коли прибули до їхнього штабу так званого, почалися знущання: моральні й фізичні, шокери, побої і первинні допити. У лікарні все просто: знеболювальні “для своїх”, якщо хочете зберегти ногу, терпіть. На деревинку намотували бинт, давали в рот і казали “терпи”.
Перелом довго не зростався, близько семи місяців. Перевели з однієї лікарні в іншу. Ставити пластини відмовлялися, казали, що це дорога операція. Я просив дозволу зв’язатися з нашою стороною, з рідними. Відповідь була одна: “вам не положено”. Казали: зростеться добре, не зростеться, ампутуємо. Через сім місяців кістка почала зростатися. Коли перейшов на милиці, перевели в колонію.
Чи доводилося проходити тортури або фізичний тиск?
Ми для них всі терористи. До когось ставляться гірше, але всі проходять однакові знущання. Перші тижні найважчі, це називають “прийомка”. Милиці ніхто не дає, стрибай на одній нозі, тягни ногу. Спочатку б’ють, потім кидають у “шизо” на два тижні, там тричі на день лупцюють. Пояснюють “режим”, щоб ти розумів, де знаходишся.
У перший день дають гімн Російської Федерації, всі мають його вивчити. Рідною мовою забороняють говорити, це в них вважається ворожою мовою. Вони кажуть, що це мова “нацистів”. Багато хлопців були із Західної України, вони російську не знали, і їм доводилось вивчати її в камерах.
Не знаєш гімн — лупцюють. Щодня катували. Хто ти, де воював, що знаєш. Якщо відповідь не подобається, отримуєш побиття. Постійно просили розказати вірші, пісні, і постійно нові. І, звісно, не українською, а російською. Згадували зі школи, хто що міг. Не знаєш, отримуєш побиття. Привід будь-який.
Як підтримували один одного?
Об’єднувались. Після двох тижнів “шизо” підіймали на бараки. Там було від 70 до 130 людей. Допомагали одне одному морально, шукали щось спільне. Згадували, що країна бореться, думали про рідних. Найбільше всі думали про їжу, бо її було недостатньо. Всі різко худнули. Один хлопець помер, він не поправлявся, йому не давали їжі, захворів і помер у колонії. Я потрапив у полон 105 кг, вийшов 72 кг. Зараз вага повертається.
Чи мали ви хоч якусь надію або звістку з дому під час полону?
Один раз у лікарні в Донецьку медсестра сказала, що моя мати додзвонилася на ресепшен. Пізніше я дізнався, що це була моя цивільна дружина. Вона знайшла якусь програму, додзвонилася і запитала, чи я живий. Їй відповіли, що таку інформацію не дають, але потім сказали: живий. До мене прийшла медсестра та озброєний охоронець і запитали, як сюди додзвонилися.
Це дуже важливо, коли знаєш, що рідні знають, що ти живий. Це мені трохи полегшало. Більше, за два з половиною роки, жодної звістки, жодного листа, дзвінка. Лише обіцянки, що “вам дадуть подзвонити”, але не давали ніколи.
Коли і як ви дізналися, що вас обміняють?
У Новосибірському СІЗО. Там суворі правила, між собою не можна розмовляти. У камері три стіни, решітка. Одного дня перестали бити, щоб не було синців. Назвали прізвище, дали станок, сказали постригтися і поголитися. Годувати стали краще, почали давати шкарпетки й футболку (до цього всі босі). Зняли ДНК.
Усе це було ознакою обміну. Нас було 20 людей. Ще намагались вербувати: казали, підпишіть контракт, або розстріляють. Ніхто не погодився. Потім нас із мішками на головах перевозили, кілька перельотів. У Гомелі нам дозволили зняти мішки. Звідти нас автобусами відвезли на кордон з Україною.
Яким був перший дзвінок родині?
Спочатку не дзвонив, бо була ніч. Потім хлопець сказав, що бачив моє фото в списку зниклих, але там було ім’я мого брата Сергія. Я дуже злякався. Коли ми вже їхали, подзвонив матері. Вона сказала, що і брат, і дружина живі, чекають.
Як проходила реабілітація після полону?
В інтеграційному центрі поступово давали їжу, спочатку дієтичну. Працювали лікарі, психологи. Потім шпиталь Південного регіону, де видалили уламки, лікування протягом місяця. Потім знову реабілітація 10–14 днів.
Що було найважчим у поверненні до звичайного життя?
Контролювати емоції. Ти повертаєшся іншим. Звикав до іншої мови, реакцій. Коли ти поруч з рідними жінками, а всередині ще “військова” модель поведінки, це складно. Треба працювати над собою. Якщо дуже важко, звертаємось до психологів. А ще бюрократія забирає дуже багато сил.
Чим займаєтесь зараз?
Продовжую лікування, оформлюю пільги, збираю документи, пишу рапорти.
Чи залишились побратими, з якими підтримуєте звʼязок?
Спочатку ні з ким не спілкувався, було важко говорити навіть з рідними. Потім почав виходити на хлопців. Дехто вже загинув. Є побратим, з яким проходив навчання у Британії. Ми на зв’язку, чекаємо зустрічі.
Що б ви хотіли сказати родинам тих, хто досі в полоні?
Чекати, вірити. Якщо відомо, що живий, головне – терпіння. Не робити дурниць. “викупи” можуть зробити гірше. Тоді думають, що людина важлива, і відношення погіршується.
Що б ви сказали українцям, які читають це інтерв’ю?
Я розумію, що зараз я всього не бачу, мало дивлюся новини. Я розумію, що важко, що люди помирають. На жаль, це війна. Але ми маємо пам’ятати, за що боремось. Ми боремось за свою вільну країну.
Джерело – Суспільне Одеса