Захисник Маріуполя Вадим Федоров понад три роки провів у російському полоні – від Оленівки до Мордовії. Після звільнення військовослужбовець розповів, у яких умовах утримували українських бійців, як вони виживали та що допомагало не зламатися.
Вадим Федоров — уродженець міста Березівка на Одещині. До війська прийшов у 18 років, служив в Україні та виконував миротворчі місії в Іраку.
До 2017 року був командиром взводу 3-ї батареї артилерійського дивізіону 17-ї бригади у Кривому Розі. У 2020 році вдруге підписав контракт. За ротацією у 2021 році опинився в Маріуполі. Каже, що вторгнення очікував: ситуація на кордонах свідчила — війни не уникнути.
Маріуполь і вихід з оборони
На момент початку повномасштабної агресії бригада вже перебувала в Маріуполі. Під час боїв Вадим разом з іншими оборонцями тримав позиції на заводі Ілліча.
“Після кількох спроб проривів багато людей загинуло. Це були жорсткі “зелені коридори”, які приводили лише до смерті. Тому, вже отримавши наказ, усі почали підготовку до здачі в полон”.
Бійці майже 50 днів обороняли завод без можливості поповнення боєприпасів і провізії. 12 квітня 2022 року бригада потрапила в полон.
Федоров згадує, що після затримання російські військові забирали документи, телефони, гроші та будь-які цінності.
“Татуювання перевіряли, агресивно реагували, коли людина говорить українською. Для них це — як червона ганчірка”.
Полон і “поверхові правила“
Умови утримання залежали навіть від поверху, розповідає військовослужбовець.
“Я утримувався на першому поверсі — у нас можна було зняти взуття. А на третьому, де я був тиждень, не дозволяли вночі ходити до туалету. Якщо встав — наглядач мав дивитися, щоб ти собі нічого не зробив. І за це зранку було покарання”.
Умови в камерах були однаково жахливими: сирі, холодні приміщення з грибком і без вентиляції. Якщо камера була розрахована на чотирьох, там тримали вісьмох.
Етапування: “добу без води і їжі”
Першим пунктом була Сартана. Далі — Оленівка, Ростовська область, Волгоград, Рязань і Мордовія, де він перебував до звільнення.
“Підйом о п’ятій ранку, без права на їжу. Нам замотували голови й руки скотчем. Іноді в такому стані доводилося проводити всю ніч у автозаках. Після доби без їжі та води люди доходили до істерик”.
Тортури супроводжували більшість переїздів та допитів.
“У Волгограді мене викликали на допит. На голову наділи наволочку, руки й ноги стягнули широкими пасами. Поклали на підлогу, а зверху сів чоловік на табуретку з низькими ніжками, щоб притиснути мене. Потім під’єднали дроти до пальців. Він бив струмом і вимагав інформацію, якої я не мав. Я жартую, що вони думали, ніби я — батарея, і мене треба заряджати”.
Вадим каже, що після пережитого іноді відчував, ніби дивиться на себе збоку — не відчуваючи болю. Психологи пояснили йому: це захисна реакція організму під час тортур.
Хвороби й “лікар” з шокером
У Мордовії тримання ставало ще жорсткішим. Пів року — з 1 лютого по 1 серпня 2023 року — полонені стояли на ногах по 16 годин на добу.
“У квітні в мене почалися проблеми з ногою. Вона почала загнивати. Медичної допомоги не було. Давали лише бинт, який ми прали, як у 40-х роках. Коли він перегнивав — міняли”.
Згодом у нього діагностували туберкульоз.
“А “лікування” там було одне — удар шокером. Цей так званий “лікар” заходив у коридор і вимагав кричати: “Слава російській медицині”.
Пігулки від туберкульозу змушували ковтати навколішки, одразу цілу жменю — під наглядом. Якщо хтось кашлянув чи подавився, били струмом по руках.
Під час хвороби Віталія тимчасово перевели до камери на двох.
“Я кажу, що я вижив на мишах. Ми тоді спіймали 38 мишей. У деяких камерах доходило до двох сотень. За кожну мишу давали додаткову порцію того, що залишалося після обіду персоналу”.
Допомога іншим, каже він, тримала його в рівновазі.
“Коли я комусь допомагаю, я не маю права сам опускати руки. У мене був співкамерник 2003 року народження. Я його називав своїм сином. Ділився всім, чим міг. Допомогти можна в будь-якій ситуації. Головне — знайти того, кому допомога потрібна”.
Повернення додому
Після обміну Вадим продовжує лікування. Туберкульоз він подолав, але проблеми з ногами залишилися.
“Перші дві доби після звільнення я, мабуть, на адреналіні ходив без милиць. Потім вони все ж знадобилися. До полону я грав у футбол, займався спортом, працював на будівництві. Тепер не бігаю — казав, що стану на ворота”.
Він виходить на мітинги на підтримку полонених, бере участь у заходах, говорить про пережите й прагне допомагати іншим.
Більше – у ВІДЕО від Суспільне Одеса: