Дім, де старість не самотня: невелике село на півночі Одещини стало прихистом для тих, хто пережив втрату дому і близьких. У колишній сільській школі тепер діє унікальний соціальний заклад – “Ковчег”, де літні переселенці отримують турботу, догляд і шанс знову відчути себе вдома.
Ідея, що народилася з болю
Коли перші вибухи пролунали на півдні, в Ракуловому ще було тихо. Та повномасштабна війна змінила життя невеликого села Ракулове, що на території Піщанської громади у Подільському районі Одещини. Їхати сюди досить далеко, подекуди польовими дорогами, проте два роки тому маленьке село, де зараз налічується до сотні жителів, отримало нових жителів. З 2023 року сюди поачли приїжджати перші евакуйовані – втомлені, розгублені, переважно старенькі люди, яким не було куди повертатися.
Саме тоді подружжя Андрія та Оксани Сарків стало ініціаторами створення цього місця порятунку. Так народився “Ковчег”, – проєкт, що дав новий сенс старій будівлі й нове життя тим, хто пережив війну.
Уже два роки тут функціонує притулок для людей поважного віку — “Ковчег”, де надають соціальні послуги, догляд і медичну підтримку. У 2022 році громада греко-католицької церкви міста Балта орендувала будівлю колишньої школи в Піщанській громаді.
Пані Оксана — керівниця “Ковчегу” та дружина священника УГКЦ Балтського екзархату. Завдяки співпраці з благодійним фондом “Карітас” і підтримці австрійських донорів вдалося здійснити повне переобладнання будівлі.
У приміщенні зробили капітальний ремонт, облаштували затишні кімнати, кухню, душові, побутові зони. Заклад став навіть енергонезалежним — на даху встановили сонячні панелі, які допомагають економити ресурси. Тепер тут затишно: теплі кінмнати, невелика каплиця, спільна вітальня.
Від часу відкриття “Ковчег” прийняв 76 людей, одночасно тут можуть жити до тридцяти. Усі умови розраховані на потреби людей похилого віку: є пандуси, широкі двері, безбар’єрні вбиральні.
Колектив складається з дев’яти соцпрацівників, бухгалтера, психолога, охоронця та кочегара, адже будівля опалюється твердопаливними котлами.
“За проектом людям оплачується харчування, засоби гігієни миючі для прихистку оплачується робота працівникам, медичні канцтовари і предмети для арт терапії, це в нас все фінансується”, — пояснює пані Оксана.
“Як тільки почав діяти цей прихисток, люди були зразу по договору на 3 місяці… Так навіть і проект називається притулок для людей, які втратили житло внаслідок війни”, — додає вона.
Мешканці притулку ведуть невелике господарство: садять овочі, доглядають каченят і курей, мають навіть козу — подарунок від фермерки із сусіднього села.
“Жіночки, які вирощували родом з Херсонщини помідори, посіяли навесні і висіяли свою розсаду. і мають зараз урожай”, — каже Оксана. “Якщо не буде фінансування, то зможемо прохарчуватись власними силами”, — посміхається жінка.
Тут кожен має свою історію втрати й відновлення
80-річна Ольга Іванівна Воскресєнко приїхала з Херсона. Її дім стояв біля Дніпра — під постійними обстрілами. Один із них забрав життя родича та тяжко поранив її сваху.
“З самого Херсона, там де “червона лінія” (плаче) Мене раніше провідували свати. а останнім часом як приїхали як обично приїжджають привозять щось, готуються. І якраз був обстріл. І я думаю, якби вони лишились в хаті, може б були живі. А так вони бистро і тільки вибігли – я дивлюсь я на першому поверсі живу, на балконі дивлюсь що Таня упала, моя сваха. А сват кричить Олена Іанівна не виходьте, не розрішав, бо ледве на палочці. Він отак трошки підтягнув Таню, і він не зміг її, тоже головку положив не на сидіння, а там де ноги стоять. іі я. І побіг зверху може яка машина буде їхать. Бо ні скора, ні міліція ні пожарка не приїжджали. І я вже не витримала вийшла, і приїхала якась машина бистро Таню схопили і повезли. А савата немає. Де ж він пішов? Коли мені якийсь мужчина каже, його вже немає. Він побіг і там його дрон наздогнав і убило. І сваха до цих пір лежить моя в Миколаєві, бо в Херсоні не було. в Микол відвезли воєнного врача викликали і робили операцію, але пройшло 40 днів вона до сих пір в М. Вчора мені син дзвонив і сказав. що зробили операцію, в неї гематома, зробили операцію то не знаю, мені ще й не ходять дзвонить щоб я не нервувала”, – каже жінка.
Після трагедії жінка змушена була залишити місто. Родичі живуть у Польщі, тому притулок у Ракуловому став для неї новою домівкою.
“Я сюди приїхала як в рай. Тут така красива природа, дерева, які горіхи, липа, тут жить хочеться й дихать, трошки забуваєш за страшну війну! Тут дуже відносяться добре, поважають одне одного, дуже тут добре. Я з того Херсона, ще не бачила такого доброго відношення як тут, дуже добре обслуговування, дуже добре годують”, — каже вона. “Тут є капличка, то я кожен день ходжу і молюся… треба зараз думати, як її спасти”, — додає Ольга Іванівна.
Ще одна мешканка — Раїса Миколаївна Домбровська. Жінка родом із Криму, після окупації переїхала на Херсонщину, де її будинок росіяни зруйнували під час обстрілу. Після тоговона перебрадась жити до родичів. Та ного разу, коли йшла вулицею, у неї влучив дрон.
1.02 Жила в Кінзейке, її розбили, я прийшла в хату сина на Восточной, а там трамвай не ходив, потрібно було ходити за 5 км ходити скуплятись. То я піду туди раз, потім назад, і так кожну неділю. І четвертий раз я йшла, дивлюсь ніби нічого немає, і підходжу до самого бомбосховища, ніби його не видно, а я ще погано чую. Яне вспіла зайти. Не ступеньки, а та лежала. Він мене там прямо. Тут в нозі три залізяки витягли і рука. По руці ударив, рука тече. я теліпаю, вийшла, кричу, нікого немає. Думаю, ну що робить, кров’ю стечу і все. Тоді вийшла жінка, покликала чоловіка, викликали поліцію, швидка не приїжджала. Вже в лікарні зробили мені операцію, зашили руку, проволоки витягли, а тут в мене дві проволоки, ця рука важка, і болить. Вдень як вдень, а вночі турбує. на все життя. Це в мене 12 січня був день народження, а мені дрон дав подарунок… на все остатнє життя…”, – розповідає жінка.
Окрім руки, має пані Раїса глибокі сліди на нозі. Розповідає: через близькість до Херсона до лінії фронту росіяни буквально полюють дронами на живих людей.
“На що хочеш, на тролейбус, на машини, на велосипедистів, всюди. По-перше, транспорт не ходив, а люди йдуть і в лікарню, на пошту, і скупитись. Тому вони цілять і все знищують. І автівки знищують. Коли я потрапила в лікарню з рукою, там весь поверх був завалений людьми з ногами. Оце вони роблять людей каліками. СТИК Все одно скільки б ти не лікувався, все одно лишишся калікою, чи будеш з паличкою ходити, чи з костилями”.
Пані Раїса дякує працівникам “Ковчегу” за допомогу: тут їй допомогли оформити документи ВПО, купити необхідне та отримати лікування.
Ті, хто тримає “Ковчег” на плаву
Більшості людей повертатися нікуди: домівки знищені або потрапили в окупацію ворога. Тому працівники притулку роблять все можливе, щоб забезпечити літнім людям гідну старість. Найбільша увага – здоров’ю утриманців, адже всі вони поважного віку.
“В нас є соціальний працівник, який має медичну освіту, рано й вечір вимірює життєві показники, контролює прийом лікарів, треба на консультацію до сімейних чи до вузьких спеціалістів, він дзвонить все, в нас налагоджено з сімейною медициною. Далеко ми від лікарні, та в нас є свій транспорт, є машина Карітасу, ми веземо людей у Балту в лікарню чи в сімейну медицину”, — розповіла пані Оксана.
Серед підопічних — і Павло Юр’єв, який після втрати батька став не лише мешканцем, а й соціальним працівником. Чоловік розповідає: жили з братом та стареньким батьком в селі Іванівка на Херсонщині,
“прямо біля Дніпра. ми якби на горі, як на долоні, з того боку плавні, ліс. Обстрілювали добре нас московити, від того місця де я сам находився, СТИК В трьох місця прилетіло в десяти метрах. В гараж отакі дірки в металевих воротах, добре що на той час нікого там не було.
В нас батько був зовсім сліпий, 85 років. тому ми там і знаходились на місці. А потім в нього трапився абсцес легені, ми його відвезли в лікарні, він там і помер. Якраз підірвали Каховську ГЕС, що я не міг його й провідать. А коли приїхав було вже запізно. Ми його поховали, а через 10 днів вже були тут. СТИК 4.30 Якби не цей центр, можливо нас з братом вже й живих не було б“, – каже Павло Олексійович.
Він каже, що після жаху на Херсонщині потрапити в спокійне Ракулове було немов дихнути повітрям миру.
Тепер Павло допомагає іншим переселенцям.
Єдиний на всю Україну
Раніше в Україні діяло шість подібних притулків для літніх переселенців, але через фінансові труднощі більшість закрили.
“Ковчег” — єдиний, що залишився працювати, хоч і з труднощами. “Так як ми фінансувалися австрійцями, ми рахували що 20 тисяч на місяць на одну людину… бо стареньких людей ми залишити самих не можемо”, — каже керівниця.
Тут тричі на день готують гарячу їжу, а частину продуктів вирощують власноруч.
Фінансування закінчується – а люди залишаються
Проте нещодавно діяльність притулку опинилася під загрозою — донори тимчасово зупинили фінансування. Через це під ризиком залишитися без даху понад два десятки мешканців, більшість із яких — переселенці з Херсонщини.
“Австрійці призупинили фінансування і за допомогою нашого владики Михаїла, який проводив переговори з чоловіч організація Лицарів Колумба, які погодились профінансувати існування нашого прихистку на 3 місяці”, — каже пані Оксана.
Через нову хвилю евакуації організатори придбали ще одну будівлю в тому ж селі — стару, але простору хату.
“Це фазенда, яку викупили бенефіціари… вже люди сюди їдуть”, — каже Оксана.
Будинок потребує ремонту, але має великий двір із господарськими спорудами. Тут планують облаштувати додаткові місця для проживання.
“Ми маємо тут хазяйство свині… ходіть подивитесь!”, — додає отець Андрій.
“Картопля, огірки, кабачки, перець, кукурудза, капуста… усе-усе!”, — перелічує соцпрацівниця Ольга Орленко. – В нас люди є, які вже більше 2 років… но їм нема куди вертатися”, — каже вона.
Ковчег, який не повинен потонути
Попри труднощі, команда “Ковчегу” продовжує боротися за можливість існувати. У дворі притулку росте старий горіх. Під ним мешканці часто сидять у колі – говорять про минуле, діляться новинами, мріють.
Вони вірять, що громада підтримає цей дім, який став рятівним островом для тих, хто залишився без дому, але не без надії. Адже завдяки спільній роботі маленьке село Ракулове стало прикладом великого серця.
У цьому невеликому селі, далеко від фронту, “Ковчег став символом людяності.. Символом того, що навіть у часи великох темряви хтось запалює світло – і тримає його для інших.
Авторка – Оксана Піднебесна