Попри втрату кінцівок, вони не втратили головного – сили духу. Українські військові, які отримали важкі поранення, ампутації, щодня доводять: реабілітація – це не кінець шляху, а початок нового життя, у якому є місце новим мріям і перемогам.
Сергію Трусову – 38 років, він родом з містечка Берислав Херсонської області. З перших днів повномасштабного вторгнення його дім потрапив в окупацію, та вже у травні Сергію вдалося вибратись, подолавши понад 20 блокпостів. Їхав не сам, разом з родиною: дружиною та донькою.
Вже в Одесі чоловік підписав контракт з прикордонною службою, спершу служив у підрозділі ВПС “Одеса Морвокзал”, а згодом його перевели до бойової частини. Так потрапив на Харківщину, один з найважчих напрямків. Служив у 3-му Луганському прикордонному загоні.
“Я спершу був піхотинцем, потім – водієм броньованих автомобілів. Бойову службу ніс на самому фронті: Серебрянка, Сватівський напрямок, Ізюм, Боровая, Куп’янськ, Шарівка, Піщане, Часів Яр, під Богданівкою стояли”, – розповідає Сергій.
“Ноги перемололо в борошно…”
Поранення Сергій отримав у березні 2025 року. Ризикував життям кожного дня: доправляв хлопців на бойові позиції, розвозив харчування.
“13 березня я завіз групу на зачистку села, бо росіяни пройшли аж до ферми. 14 числа мав забрати. І не доїхав: вночі підірвався на протитанковій міні, на пікапі. Вибух був такий шалений, не зрозуміли навіть, що сталось…Був разом з напарником, Сашком Повхом, позивний “Пітон”. Він побув зі мною ще дві години…Не вижив,, і хоч і мав накладені турнікети. Внутрішня кровотеча”, – стримано розповідає воїн.
Внаслідок вибуху передню частину авта відірвало, а Сергія здавило кермом. Були зламані ребра.
Аби вибратись з понівеченої техніки, довелося скинути з себе бронежилет та аптечку з турнікетами. У шоковому стані, каже Сергій, намагався ще стати на ноги, не розуміючи, що відбулось.
“Ми коли виповзли удвох, кричали від жахіття: і в мене, і в напарника були відкриті перелами, на шкірі висіли кістки, артерії перебиті. Як лікарі потім сказали, мої ступні були перемолоті в борошно. Не було що відновлювати”, – ділиться Сергій.
Майже дві доби військовий чекав на допомогу, стікаючи кров’ю. 16 березня за ним приїхали побратими: не побоялися евакуювати хлопців по замінованому полю. Того ж дня у польовому госпіталі ампутували обидві кінцівки на середині третини гомілки (вище кісточки).
Зараз поранений захисник вже ходить на навчальних протезах. А перший час після операцій пересувався на інвалідному візку. Пригадує, як вже у госпіталі після поранення повідомив дружині, що втратив обидві ноги. Вона відповіла: “Ти живий, і це для нас головне!”. Ті слова стали для захисника великою підтримкою.
Та найбільше, зізнається чоловік, допомогли навчитись пережити важкі поранення товариші, які опинились в подібній ситуації.
“Є велика підтримка від побратимів. З нами психологи працюють,. але зовсім інше, коли ти вийшов на “курилку”, – кожен розповів про себе, свою історію. Це і є своєрідна психологія. Висловився, виговорився, кожен тебе послухав, бо у кожного з нас теж були різні важкі ситуації, травми тощо. І вже легше. Ніхто на тебе пальцем не показує, всі такі ж, як і ти. Головне, прийняти себе вже таким, як є”, – ділиться Сергій.
“Хлопці мають зрозуміти, що суспільство про них не забуває”
Разом з іншими військовими, Сергій завітав на ветеранський проект “Постріл Віри”. Це приватна ініціатива з реабілітації поранених бійців. Його засновниками є Аліна й Олег Макарови, батьки загиблого Героя України Остапа Макарова, штурмовика з підрозділу “Магура”. Його мати розповідає: головна ціль цього проєкту – соціальна і внутрішня реабілітація, аби воїни відчували себе повноцінними у своїх громадах.
“Ми націлені на хлопців саме з ампутаційними травмами. Бо чоловік, який ще вчора був сильним, почувався могутнім, після поранення почувається не таким як усі. Наше завдання – донести до нього, що він зараз, навіть з ампутаційними пораненнями, може і взяти зброю до рук, і захистити себе, чи свою родину“, – пояснює пані Аліна.
На зустрічі ветеранів з ампутаціями знайомлять з новітніми зразками зброї та спорядження, усі хлопці мають можливість постріляти в тирі. Організатори кажуть: на таких заходах військові отримують відчуття власної значимості і розуміння, що їх травми – не вирок.
“ У нас є друг, видатний воїн, у бою втратив руку з дуже високою ампутацією. І він дуже страждав від того, що не зможе стріляти з лівої руки – а до поранення він стріляв чудово з обох рук. І тоді мій чоловік, який дуже любить зброю, повів його в тир, вони взяли інструктора. В нього спершу не дуже виходило, але коли через деякий час він зумів стріляти з лівої руки, і навіть самостійно заряджати, – ви б побачили ці очі! Він став зовсім іншим, впевненим в собі – тоді ми й задумались над тим, щоб розвивати цей напрямок”, – розповідає Аліна Макарова.
Зустріч з учасниками проєкту “Постріл віри” Андрія Шараскіна. Фото – Оксана Піднебенсна
На захід завітав легендарний “Кіборг”, а зараз народний депутат Андрій Шараскін. Регулярно підтримує проект громадська організація “Veterans hub Odesa”, в якій пояснюють: подібні ініціативи важливі, бо зміцнюють братерську підтримку, мотивують не занепадати духом, вчитись новому.
“Це їх стимулює, змушує бути активними і в суспільному житті, і в особистому, приміром займатися спортом. Це все потрібно робити на рівні держави, а не так як Олег і Аліна, на волонтерських засадах. Адже у хлопців світяться очі, прокидається ентузіазм, гордість за себе. Також і суспільство має підлаштовуватись під ветеранів Ми ними пишаємося, вони гідні воїни вільної України”, – каже заступник голови ГО “Veterans hub Odesa” Микола Сторожук.
Історія Сергія – у ВІДЕО від СИЛИ ГРОМАД:
Тим часом на Київщині адаптивний спорт допомагає ветеранам відновлюватися після поранень. До фізичного зцілення й зміцнення духу долучаються як окремі тренери й волонтери, так і спортивні організації.
У червні 2024 року в Ірпені відкрився спортивний клуб «Брама», який став майданчиком для адаптивного спорту. Тут ветерани з ампутаціями та пораненнями можуть займатися кросфітом у сучасному тренажерному залі, а також опановувати спеціалізовані дисципліни —стрільбу з лука та гру в бочче.
- Стрільба з лука розвиває м’язи спини, рук і плечей, відновлює концентрацію й координацію.
- Бочче сприяє соціалізації та командній взаємодії, адже у гру можуть включатися навіть ті, хто має складні травми.
Завдяки “Брамі” у спортклубі проводять міські, обласні та всеукраїнські змагання. А тренування із залученням професійних тренерів – за підтримки Центру ініціатив ПЖ та Ukraine-Moldova American Enterprise Fund.
Історія Максима Бондаренка: від поранення до змагань
Максимові Бондаренку 47 років. Він родом із Запорізької області. Пізніше переїхав до Дніпра, де з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно вступив до 128-ї бригади територіальної оборони. Спочатку бригада дислокувалася на межі Дніпропетровської та Донецької областей, а згодом на Донеччині воювала.
У жовтні 2023 року Максим отримав поранення під час виходу з позиції. Його спочатку евакуювали до Запоріжжя, потім до Дніпра, а пізніше перевели до Києва через ускладнення зі здоров’ям. У столиці він пройшов курс реабілітації та лікування, яке завершив у військовому госпіталі Ірпеня. Саме там Максим познайомився з місцевими активістами, які мотивували ветеранів займатися спортом і повертатися до активного життя.
“ На якомусь етапі в мене взагалі в госпіталі було 48 кілограм.араз стабільно 68-69, і я став трішки фактурніший завдяки систематичним тренуванням. Це класно, мені приємно дивитися на себе в дзеркало – стали ширші та округліші плечі, груди, плоскіший живіт. Оскільки в мене низька ампутація, то потрібні сильні ноги. Цього також не було б, якби лежав на ліжку. Тому дуже вдячний, що волонтери мене витягли. Мені це дуже допомогло”,- розповідає ветеран Максим Бондаренко.
За словами Максима, крім фізичних тренувань, ветерани отримують можливість спілкуватися зі своїми побратимами та обмінюватися досвідом. Це також сприяє поверненню до цивільного життя.
«Це приклад того, як ветеранам надають підтримку для соціалізації. Багато хто пережив складний період, і психологічно це дуже впливає. Не завжди рідні можуть допомогти вийти з цього стану”, – розповідає ветеран.
Нині Максим Бондаренко активно бере участь у ветеранських спортивних змаганнях “Сильні України”, які проводять в різних регіонах країни під патронатом Федерації стронгменів України. Він не лише тренується сам, а й надихає інших своїм прикладом.
Микола Сергієнко: життя з біонічним протезом
Микола Сергієнко – уродженець Ірпеня. Все життя він був пов’язаний із будівництвом. Має спеціальність «Муляра-монтажника-зварювальника» та працює майстром з укладання плитки. З перших днів повномасштабного вторгнення Микола став на захист країни: родину евакуював до Львова, а сам добровільно пішов до військкомату. 19 березня 2022 року служив у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила на Донецькому напрямку.
У 2023 році під час штурму селища Курдюмівка Микола отримав важке поранення й втратив ногу. Попереду були 12 операцій у різних регіонах України, тривале лікування та реабілітація в Ірпінському госпіталі. Зараз він користується сучасним біонічним протезом Genium X3, який отримав в Естонії.
«Протез одягаю ще о шостій ранку, а знімаю лише перед сном, о 23-й. Весь день на ногах, але вже звик», – розповідає ветеран Микола Сергієнко.
До тренувань у клубі «Брама» Миколу привели дві причини. Перша — професія плиточника, яка потребує постійного руху. Друга — дорогий протез, ефективність якого напряму залежить від активності власника.
«Якщо не тренуватися, м’язи атрофуються, і протез втратить сенс»,— каже Микола Сергієнко.
Для нього спорт став і способом подолати внутрішній бар’єр:
«Я соромлюся свого протеза, навіть із дружиною бувають напруження: вона просить влітку одягати шорти, а я не наважуюся. У залі ж відчуваю себе вільно: ніхто не звертає уваги, поруч хлопці такі ж, як я. Це допомагає прийняти зміни», — ділиться Микола.
Особливо важлива підтримка тренера.
«Наш тренер Олег завжди підкаже, що я можу зробити замість якогось складного елементу. Я займаюся з усіма, але він індивідуально допомагає. Це додає сил», — каже ветеран.
Як працює тренерський підхід
Тренер «Брами» Олег Шарапов у спорті з шести років. Він дворазовий чемпіон Європи та багаторазовий чемпіон України з карате. Нині спеціалізується на кросфіті ( високоінтенсивна фітнес-система, яка поєднує елементи важкої атлетики, гімнастики, кардіо та інших видів спорту, аби розвинути всі фізичні якості: силу, витривалість, гнучкість, швидкість та координацію) та адаптивних тренуваннях, до клубу приєднався ще на старті — півтора року тому.
«У роботі з ветеранами в першу чергу важливо враховувати не лише фізичний стан, а й психологічний. Якщо були поранення, потрібно дивитися, як давно вони сталися, проходила людина реабілітацію чи тільки розпочинає . Від цього залежить програма і сам підхід до тренувань», — пояснює тренер спортклубу «Брама» Олег Шарапов.
Для індивідуальних занять у «Брамі» складають персональний план. А групові тренування будують за загальною схемою, адже не всі відвідувачі займаються регулярно. При цьому головний принцип методики клубу — різноманітність.
«Ми використовуємо адаптивний підхід саме з кросфіту. Є величезна кількість вправ і кожну з них можна підлаштувати під людину. Це не монотонність. Завдяки різноманіттю можна зацікавити, дати можливість опанувати нову навичку, побачити прогрес. Часто ветерани досягають того, чого не могли зробити навіть до травми», – говорить тренер.
Щодо мотивації, тренер каже: головне — показати поступ.
«На старті ми знижуємо інтенсивність, щоб організм звик. А вже через місяць-два спортсмени самі хочуть більшого. Якщо починали з гантель у 2–3 кілограми, то поступово прагнуть більшої ваги. І це чудово: вони бачать свій розвиток і кайфують від нього»,- розповідає Олег.
Іноді саме через вправи спортсмени виявляють, які обмеження ще залишилися після травми і тоді починається новий етап відновлення.
«Людина бачить: тут я не можу нахилитися, там не можу підняти руку чи ногу. І це стає відправною точкою для великої роботи, яка впливає не лише на тіло, а й на життя загалом», – додає тренер.
Олег Шарапов зізнається, що й сам постійно вчиться. Наразі він проходить навчання у Валерія Кісіля та Юлії Коваль — спеціалістів із роботи з ветеранами та людьми з інвалідністю.
Позиція власника: спорт як спільна справа
Власник «Брами» Олександр Новіцький після початку повномасштабної війни вирішив облаштувати клуб для громади й ветеранів. Під спортивний зал переобладнав колишнє СТО, інвестувавши власні кошти.
«Я сам не військовий, але допомагати військовим — обов’язок. Спершу займався волонтерством: возили допомогу з-за кордону. Потім вирішив, що у клубі обов’язково мають тренуватися військові. Ветерани з ампутаціями займаються безкоштовно, а для тих, хто служить, є знижка 30%. Це наш спосіб підтримати їх», — розповідає Олександр.
За його словами, головними викликами при запуску були ремонт і пошук команди. Зараз у «Брамі» працюють досвідчені тренери, серед них чемпіони та олімпійські призери. Окремий напрямок — адаптивний спорт.
«Про нього ми дізналися ще торік, коли наші хлопці брали участь у тренуваннях і змаганнях. Відтоді підписали меморандуми з “Тренветом” та «Ветеранським хабом» в Ірпені. Наші тренери пройшли навчання з адаптивних програм. Нині у цьому напрямку працюють Олег Шарапов і Кіра Золота», – говорить Олександр Новіцький.
Важливим елементом роботи Новіцький вважає не лише спорт, а й комунікацію.
«Для ветеранів найважливіше не лише фізичне навантаження, а й спілкування. Вони знаходять тут друзів і відчувають себе частиною колективу. Це навіть важливіше за сам спорт», -додає власник спортклубу.
Наразі у планах облаштувати інклюзивні душові й туалети, а також розширити тренажерний зал.
Тренування воїнів з ампутаціями у спортивному клубі м. Ірпінь. Фото – Марія Марчук
Чому це важливо для громади
Адаптивний спорт — це не лише тренування, а й повернення ветеранів до активного життя. В Ірпені спортклуб став місцем сили, де поранені знаходять підтримку, друзів і мотивацію.
Досвід «Брами» показує: будь-яка громада може створити подібний простір за умови:
- мінімальних інвестицій в інфраструктуру,
- підготовки тренерів,
- підтримки з боку місцевої влади та благодійників.
Такі ініціативи універсальні — вони дозволяють ветеранам відчути гідність і доводять, що навіть після найважчих поранень можна повертатися до життя.
Матеріал створено редакцією “Сила громад” спільно з медіагрупою “Погляд” (м. Київ)
Авторки – Оксана Піднебесна, Марія Щедріна (Марчук)