Історії, які надихають: в Одеському Просторі соціально-психологічної підтримки дітей та батьків, працюють з сім’ями, які опинились у кризових ситуаціях, покращують їх взаємодію, ментальний стан. Простір відкритий у Центрі реабілітації матері та дитини з 2023 року, у співпраці з БФ “Вітрила дитинства”.
Одну з таких історій розповіли у Просторі.
На перший погляд — енергійна, усміхнена, впевнена жінка. Її чоловік вже понад два роки на фронті. Вона залишилась удома з донькою-підлітком, одночасно справлялася з роботою, побутом і щоденною турботою. Та за зовнішньою стійкістю ховалася тиша, глибока втома і самотність.
Найболючішою темою були стосунки з донькою. Дівчинка ставала все більш замкненою, дратувалась, уникала розмов, годинами сиділа в телефоні. Мама не розуміла, що відбувається, й намагалася достукатись — зацікавити, розговорити, «розрухати». Але — без результату.
У просторі розпочалася тиха, обережна робота. Насамперед — індивідуальна підтримка мами, побудована на довірі.
«З самого початку вдалося створити безпечне середовище через спільні інтереси й погляди. А можливо, і через спільний біль — у мене теж чоловік і брат на службі», — ділиться психологиня Простору Тетяна Лишенко.
З часом жінка дозволила собі вимовити те, що довго тримала в собі: страх за чоловіка, втому, провину — що не справляється, не дотягує до образу «ідеальної матері» чи «дружини, яка тримається”.
«Ми працювали над зниженням внутрішньої напруги, вчилися слухати себе, відновлювати зв’язок з власними ресурсами — тілесними й емоційними. Особливо добре працювали тілесні практики: дихання, відчуття опори, легке “відштовхування” — від підлоги, стільця чи навіть моїх долонь», — зазначає Тетяна.
Зміни прийшли поступово, але впевнено.
Замість критики — увага.
Замість зауважень — м’якість.
І важливе запитання: «Що з тобою відбувається зараз?» — замість звичного «Чому ти так поводишся?»
Між мамою й донькою з’явився новий рівень довіри. Час, який вони проводили разом, став не обов’язком, а бажанням.
Поступово виникли спільні маленькі ритуали — розмови, прогулянки, хвилини близькості. Донька навіть долучилась до волонтерства — це допомогло їй відчути себе потрібною, важливою, дорослою.
«Я знову відчуваю, що ми — сім’я. Навіть якщо нас зараз тільки двоє вдома, ми не втрачені. Ми живемо. Ми чекаємо. І ми справляємося», — сказала мама на одній із сесій.
Ця історія — ще одне підтвердження того, як турбота про себе відкриває шлях до глибшого контакту з дитиною.
Навіть у найскладніші часи.
***
Цей матеріал створено у межах проєкту «СОС Діти. Програма екстреної допомоги» від міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка Україна, імплементується БФ Вітрила Дитинства.