26 квітня в Україні відзначають День пам’яті про Чорнобильську трагедію. Кореспондентам Суспільне Одеса вдалося поспілкуватися з двома ліквідаторами аварії, які мешкають у Теплодарі Одеської області, про те, в яких умовах доводилося працювати.
Василь Рязанов
Василь Рязанов працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів і автоматики на атомній станції. До Теплодара він приїхав у серпні 1985 року, а до цього працював у Казахстані, де, за його словами, був розташований перший у світі ручний реактор БН-350.
Щодо Чорнобильської катастрофи, він розповів, що приїхав на об’єкт через пів року після аварії — у жовтні 1986 року — і пробув там місяць. За його словами, тоді фахівців шукали по всьому Радянському Союзу:
“Я там працював спокійно, у тому ж цеху теплоавтоматики вимірювань… Бачили по телевізору такі білі костюми? Коли приходиш, тобі його дають, і ти в ньому ходиш. Потім його перуть, і ти береш новий або випраний. Але краще новий, бо на випраному залишається багато беттозабруднень”.
Він згадує, що в Чорнобилі доводилось працювати по 12 годин на день — з 7 ранку до 7 вечора. Чоловік зізнався, що приблизно через 25 років після тієї роботи у нього зʼявилися серйозні проблеми зі здоровʼям — він став онкохворим.
Також Рязанов підкреслив, що, незважаючи на все, він та інші люди, які працювали на ліквідації наслідків аварії, вважали, що діяли правильно:
“Ми так виховані були, що батьківщина і патріотизм — це найголовніше, а все інше — потім”.
Михайло Бордан
До Дня пам’яті про Чорнобильську трагедію. Михайло Бордан прийшов у формі пожежника. Коли сталась аварія, чоловікові було 35 років. Загін, в якому служив тодішній молодий пожежник, направили у Чорнобиль не відразу після аварії, а 2 жовтня 1987 року. Пробули на території ліквідатори до 7 листопада 1987 року — 39 днів. Михайло Бордан розповів, що сьогодні багатьох з тих хлопців, які були в загоні, вже немає:
“Ніхто нікого не змушував. Рапорти писали: «Прошу прийняти мене до східного загону для участі в ліквідації аварії на ЧАЕС». Це був принцип пожежної охорони. Допомогти. Інакше хто?”
За словами Михайла, коли вони приїхали спочатку у Чорнобиль, а потім і у Прип’ять, побачили перед собою звичайні житлові будинки. Приватний сектор нічим не відрізнявся від забудов у будь-якому іншому місті, тільки був покинутий людьми:
“Цей весь пил, це все піднялося у повітря. Захисту як такого… Марлева пов’язка і умундирування, все. І вперед. Складність була в тому, що чужий район, ти не знаєш, куди їхати, особливо вночі. І що ж робити? На дозиметрі 30 — треба швидше їхати. Що швидше, то краще. Там до 30 зашкалювало, приїхали, 15 рентгенів на годину. А треба пів години працювати”.
За словами Михайла, особливо важко було гасити пожежі великих масивів. Високі лісні трави, поля — і все це в радіаційному пилу. Крім того, на великій території атомної станції, за словами ліквідатора, було багато складських приміщень. Закинуті та нічийні, вони часто ставали суб’єктами мародерів, які в тому числі могли спричиняти пожежі. На складах часто були лакофарбові матеріали, газові балони пропан, кисневі балони і інші матеріали при загорянні яких пожежу часто важко гасити. А треба було що швидше, то краще. За нормами біля таких об’єктів можна було знаходитись не більше 5 хвилин. Але щоб вогонь не пройшов далі, чоловіки працювали стільки, скільки треба.
“Роботу свою ми виконували, як би воно не було. Кожному командиру, офіцеру було поставлене завдання. Ти — начальник караулу, значить, будь здоровий, виконуй. Одна машина поїхала, інша приїхала. Рукава ми не збирали, там і залишали, тому що не можна. Усе те, що ми виконували, було важко, звісно. А що робити?”
Після того, як повернулись додому, всі ліквідатори першим часом не відчували на собі особливих наслідків. Хоча, згадує вогнеборець, у Чорнобилі, їх відразу попередили, що все буде добре перші 3-4 роки. Особисто на собі Михайло відчув погіршення десь після 5 років. Погіршився зір. Чоловік переніс операцію, але все одно здоров’я суттєво погіршилось.
Після повернення з Чорнобиля Михайло продовжив службу. У 1988 році його з Одеси перенаправили на службу у м. Теплодар Одеської області. Тут на той момент відкривали нову пожену частину, і потрібні були фахівці з відповідним досвідом. Попри проблеми зі здоров’ям, Михайло Бордан вийшов на пенсію у званні полковника ДСНС України.
“Перші роки, 20 років там була підтримка з боку держави, з боку місцевої влади. Ну, поступово вона закінчилась. Наразі я нічого не відчуваю абсолютно. Немає підтримки. Немає. Хворієш значить хворієш. Ліки там дають раз на рік, ми отримуємо”, — розповів Михайло.
Скільки ліквідаторів проживає у Теплодарі
Михайло Бордан, який не лише сам є ліквідатором, а й представляє ветеранську організацію чорнобильців у Теплодарі, зазначив, що офіційно у місті зареєстровано 128 ліквідаторів. Однак, за його словами, на сьогодні в живих залишилася лише половина з них.
