Починаючи з 29 березня і по теперішній час бригада добровольців з Білгород-Дністровського району Одещини перебуває у Донецькій області. Тут вони змінили попередню групу будівельників фортифікаційних споруд з Березівського району. Робота ведеться невпинно: для воїнів ЗСУ, які на передньому краї утримують нашу територію від наступу російського агресора, зводять захисні укріплення третьої лінії оборони.
Голова Лиманської громади Василь Резніченко як старший групи відповідає за організацію та контроль за перебігом робіт. Своїми враженнями від поділився з кореспондентом СИЛИ ГРОМАД телефоном.
Кор.: Василь Іванович, чи можете уточнити, де саме Ви перебуваєте, і наскільки безпечно там зараз?
Василь Резніченко: Так, звісно. Ми в Донецькій області, на Покровському напрямку. Нкавколишні міста рашисти буквально стирають щоденними обстрілами. Гатять по всьому, вже й дев’ятиповерхові будинки розбиті. У складі групи 25 людей, з кожної громади Білгород-Дністровського району, в основному працівники комунальних підприємств, які добре знають будівельну справу. Хочу подякувати усім, хто зараз поряд, за те що не злякалися, дехто вже вдруге вирушив допомагати фронту. Погодьтесь, не кожен зважиться поїхати далеко від сім’ї на місяць і працювати у важких умовах. Поряд з нами чергує бригада медиків, бо тут важке виробництво, можуть бути травми будь-якої миті.
Кор.: Як там працюється зараз, коли стало різко холодно в Україні? На півночі Одещини навіть сніг і мороз був, а вам погода не стала на заваді?
В.Р.: Цей тиждень був і в нас складний, ішов сніг, дощі, морози. Працюємо в дуже складних умовах, місимо болото, вигрібаємо грунт з великими зусиллями і з великим навантаженням. Важко фізично, але ніхто не скаржиться, бо розуміємо, що нашим хлопцям, тим хто “на передку” в окопах, взагалі несолодко, вони мерзнуть, але стоять. Тому наші хлопці всі працюють всі на совість. Бригада працівників забезпечена всім необхідним для будівництва фортифікайних споруд. Йдуть постійні обстріли, бо ми близько до лінії фронту. Відчуття – що це за 5-10 кілометрів звідси. Іноді буває тихо, а потім гатять весь день. Сну майже немає, люди виснажені. Щоб ви розуміли, – сирен тут нема, їх ніхто не включає, бо це вже зона бойових дій. Та розуміємо: попереду нас хлопці, тому робимо все що від нас залежить, бо хочемо підставити їм своє плече.
Кор.: Розкажіть, де вас розселили, чим годують будівельників, чи є де відпочити?
В.Р.: За розселення хочу подякувати місцевій військовій адміністрації, не хочу вказувати де саме, але тут тепло й затишно. Годують добре, до речі, у складі нашої групи є жінка зі Старокозацької громади. Гарячі обіди хлопцям доправляють на місце робіт, тому з цим все гаразд. Всім необхідним забезпечила Одеська ОДА і Білгород-Дністровська районна військова адміністрація, також долучилися громади і небайдужі люди. Одяг, спорядження, рукавички, інструменти, ми сюди їхали вже повністю готові до праці.
Кор.: Чи спілкуєтесь Ви з місцевими жителями, чи вже всі евакуйовані?
В.Р.: Так, іноді зустрічаю місцевих мешканців. Навколишні села маленькі, близько 50 будинків, дехто з людей лишився, тримають господарство, хоч і мешкають у ризикованій зоні. Проте ніякі вони не “ждуни”, переконаний в цьому, або я таких не зустрічав. Є тут люди, з тих, хто вже побував в евакуації та повернувся додому, бо не мають грошей, щоб винаймати житло в чужому місті, – тому вертаються до своїх хат. Звичайно, життя тут досить складне. Крім обстрілів, побутові проблеми: майже нема інфраструктури, ні пошти, ні магазину чи лікарні. Якісь продукти, ліки можна придбати, подолавши десяток кілометрів.
Окремо хотів би зосередити увагу на такій темі як дороги. Часто чуємо критику влади за ремонт доріг, бо мовляв, “не на часі”. Я з цим не згодний. У відповідь на цю критику хочу пояснити: якраз для фронту хороші дороги – необхідність! Лінія фронту звідси – за декілька кілометрів. Тому якісна дорога потрібна по-перше, для перевезення боєприпасів, особового складу, медичних бригад та місцевих жителів. Уявіть собі, якщо хтось по трасі застряг, або їде, оминаючи ями 30 км/год, – це одразу легка ціль для ворога. І це може бути смертельно. Їх тут повно, вони полюють за нашими людьми. Пересуватись варто так, щоб мати змогу маневрувати від ворога, доїхати до більш-менш надійного укриття і вчасно сховатись. По грунтовці так не поїдеш, особливо в цю пору. Навіть поранених треба швидко евакуйовувати, а коли нема дороги – втрачаються цінні години. Тому дороги у прифронтовій зоні мають ремонтуватись. Я не маю на увазі капітальне будівництво, але ямковий, частковий ремонт доріг необхідний. Бо від цього залежить і логістика, і загалом життя.
Кор.: Дякую Вам за розмову, Василь Іванович, передавайте вітання нашим хлопцям з Одещини! Чекаємо вдома!
В.Р.: Обов’язково. Виконаємо свій фронт роботи і передамо наступним бригадам. Відчуваю велику відповідальність перед тими, хто вже четвертий рік бореться, б’ється за Україну. Не підведемо. Будемо допомагати стільки, скільки треба.
Розмову записала Оксана Піднебесна
ФОТО зі сторінки В. Резніченка
