Україна вже зробила багато кроків у боротьбі з колоніальним спадком: перейменовані вулиці, демонтовані пам’ятники, переглянуті історичні наративи. Здавалося б, усе зроблено. Але є одна тема, яка залишається табу навіть для тих, хто лобіює політику національної пам’яті – радянська інтервенція до Афганістану у 1979-1989 роках.
Це священна корова, яку не можна займати, бо живі учасники тієї війни. І часто вони мають викривлене поняття про ту агресію, учасниками якої були. А якщо хтось із громадськості намагається розставити всі крапки над і у питаннях ставлення у суспільстві до тієї війни, то піддається остракізму, погрозам (у деяких випадках) і звинуваченням у розпалюванні ворожнечі.
Але все ж просто: агресор, радянський союз, руками поневолених народів убивав ні в чому не винних людей. Нині навіть важко порахувати скільки мільйонів афганців — не «афганців», а представників афганського народу — загинуло за 10 років війни.
Проте на вулицях українських міст ще й досі залишаються тисячі маркерів цієї війни – назви вулиць, пам’ятники, офіційний день пам’яті — 15 лютого. Нині він має назву День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Указ про його найменування підписав ще 20 років тому Президент Леонід Кучма.
Неофіційно цю дату ще називають днем пам’яті воїнів-інтернаціоналістів. Проте тут «зашита» саме та російська пропаганда і ще одна нитка, яка поєднує нас із росіянами. Ми сміємося із російського новоязу, на кшталт «хлопків» чи «отрицательного роста», але ніколи не задумувалися над тим, що заховане у тому слові — «інтернаціоналіст».
Цей термін радянська пропаганда придумала, щоб позначати свій військовий контингент у інших країнах. Тож треба говорити своїми словами: Празьку весну придушували інтернаціоналісти, післявоєнну Румунію окупували інтернаціоналісти.
Це інтернаціоналісти у 1956 році увійшли до столиці Угорщини. Інтернаціоналізм – це як абревіатура СВО — «специальная военная операция», терміни, які вигадала пропаганда, аби приховати імперські амбіції.
Та й дата 15 лютого як день пам’яті загиблих радянських солдатів вибрана не випадково, адже так «губиться» основна дата – 25 лютого 1979 року, день, коли були введені радянські війська до Афганістану. 15 лютого у місцевих медіа публікували спогади «афганців», проводили мітинги тощо. А крім того, «афганці» ходили по школах і навчали дітей бути вірними присязі.
Тому суспільство вже має відкинути наївність і тверезо поглянути на «афганські знаки» у громадському просторі. Зробити «ревізію» пам’ятників, прибравши із них згадку про інтернаціоналістів (а подекуди на них позалишалися червоні зірки), перенести день пам’яті загиблих із 15 лютого на 25 грудня.
Врешті, перейменувати саму пам’ятну дату бо «вшанування учасників бойових дій на території інших держав» звучить як виправдання діям радянського контингенту.
А ще зрівнює учасників інтервенції та, наприклад, український контингент на території колишньої Югославії, який фактично врятував населення боснійського селища Жепа від сербських військ.
Так, це буде дуже боляче і викличе величезну суспільну хвилю, і насамперед у середовищі самих учасників радянської інтервенції та їхніх рідних. Але це не боротьба проти учасників радянської інтервенції, і живих, і мертвих.
Поки ми не розставимо точки над І, поки не відрефлексуємо свою участь у цій війні, не очистимо вулиці від нагадування про нашу участь у цій війні, руки українців будуть у крові афганського народу.
Ми не зможемо якісно завершити процес деколонізації, признавши, що наша участь у цій війні була не із позиції власної волі, а із позиції поневоленого народу.
А загиблі українці й нинішні живі учасники будуть загарбниками, а не жертвами й потерпілими.
Авторка – Надія Страшко для “Район.юа”