Третій рік поспіль Україна бореться із рашистською навалою. Щодня журналісти Сили Громад спілкуються з українцями, які нині живуть по всьому світу. Звісно, найбільше людей поїхало до Європи. Де, незважаючи на існуючі думки-шаблони про солодке й безтурботне життя, більшості довелося зіткнутися з новими проблемами облаштування та адаптації. Так, нас зустріли дуже добре. За що цим країнам та їхнім мешканцям величезна подяка. Та вимушена імміграція, втеча від війни абсолютно відрізняються від звичайної ознайомлювальної, тим більше, туристичної поїздки за кордон. Це треба розуміти і пам’ятати, яким іноді буває гіркий чужий хліб. Проте, треба жити далі! Заради дітей, допомагаючи чим тільки можна фронту та ЗСУ, підтримуючи тих, хто залишився в тилу, борючись із власними страхами та невпевненістю, приймаючи чужі традиції, вивчаючи у дорослому віці іноземні мови та інтегруючись у нове суспільство. Ми впораємося, ми дуже сильні та ми переможемо! І героями нової рубрики будуть українці різні. Далеко не завжди обпалені фронтом, але ті, чиї серця продовжують битися в унісон з пульсом зраненої країни.
Другий епізод саги “Українці Незламні” присвячений дворічному ювілею хору «ОБЕРІГ», який був створений у німецькому місті Бад Кройцнах хормейстеркою з Києва, викладачкою музики та співу Вітою Романченко.
18 січня 2025 року дворічний ювілей відзначив вокальний колектив «Оберіг». У репертуарі музичного колективу, крім народних українських пісень чи творів українських композиторів різних епох – світова класика. Тож важко назвати «Оберіг» лише народним чи тим більше академічним хором. Його засновниця та художній керівник Віта Романченко сміливо береться за втілення найрізноманітнішого репертуару. Щоб детальніше дізнатися історію появи хору, ми зустрілись за тиждень до концерту з його очільницею, викладачкою музики та співу з Київської області, Бучанського району Вітою Романченко. І відверто кажучи, у розмові торгкнулися не лише творчих успіхів хору, який всього за два роки став популярним у всій землі Рейнланд – Пфальц та за її межами.
“Нас дуже багато запрошують. Ми ніколи не відмовляємось та з задоволенням виступаємо. Звичайно, точного підрахунку концертів немає, це ми зробимо пізніше, але я хочу сказати, що понад 50 значущих виступів точно було”, – розповіла пані Віта.
А зараз я перерву нашу розмову, щоб одразу розповісти про концерт. Відбувалася подія в одній із шкіл Бад Кройцнаха, де зазвичай репетирують музиканти. Німці традиційно подбали про якісну апаратуру, приміщення для грим-вбиралень, фуршету. Зал був заповнений повністю, багато глядачів стояли в проходах. Звісно, всі стоячи слухали «Оранту», по суті гімн України. Особлива подяка – за колективне піано та яскравість солістів, трактування партитур диригента (Віта Романченко), довгі, вдячні оплески глядачів. Одним словом, атмосферне занурення у хорову музику. І тут не можна було не звернутися в антракті до глядачів-слухачів, які прийшли до того ж на ювілей з вітаннями.
Ред. Пані Ірино, Ви одна із учасниць становлення хору, Ви подарували національні костюми хористам, завжди запрошуєте їх на яскраві українські свята, Ваше враження від цього колектива?
Ірина Денис (Ukrainische Freundeskreis):
– Я вже не пам’ятаю, хто сказав, що кожне українське слово – це одна куля, один постріл у бік ворога, а українська пісня та українська культура – це, напевно, залпи з батарей! І я думаю, що ми не зупинимося. Ми маємо бути в цілому світі почуті, бо Україна була, є і буде, незважаючи на те, що хтось намагається переконати весь світ, що нас ніколи не було. Щодо хору я впевнена, що колектив не зникне, навіть якщо половина хору поїде, то прийдуть інші. Українців тут вже багато. Я б, мабуть, сама співала в цьому хорі, якби мені не довелося так далеко їздити.
Ред. Починайте співати, пані Ірино! Ваш голос важливий!
І.Д. Я хочу особливо наголосити, що ми, українці, зобов’язані боротися всіма доступними способами».
Вже протягом півтора року, щомісяця у Бад-Кройнаху у Соборі святого Миколая відбуваються Богослужіння українською мовою, які веде священнослужитель Греко-католицької церкви Михайло Орос. Був отець Михайло і на ювілеї серед гостей.
Ред. Батько Михайло (Орос), Ви сьогодні серед глядачів. Що Ви можете сказати про цей колектив?
М.О. Тільки позитивні речі можу сказати, бо цей хор є великою підтримкою для мене у храмі своїми піснями, молитвою під час наших Богослужінь. Вони збагачують наші служби, демонструють яке звучання в української пісні й молитви українською мовою. Це наш народний спів, мені дуже приємно, що Бог об’єднав наші дороги, що ми разом. І що ми можемо прославляти Господа і рекламувати свою країну в Європі та й у всьому світі.
Враженням від хору “Оберіг” поділився і Консул з економічних питань Генерального Консульства України у Франкфурті на Майні Тарас Жолубак.
Ред. Пане Тарасе, чому Ви присутні сьогодні на цьому ювілейному концерті, адже, напевно, до Консульства надходить безліч заявок від різних українських об’єднань, створених тут у Німеччині?
Т.Ж. Ми обираємо всі українські ініціативи, об’єднання, творчі колективи, які вже є численними. Відвідуємо так часто, наскільки дозволяє основна робота. А хор і справді дуже гарний. Ви самі бачили, що чудовий концерт. Відчувається, що художній керівник – професіонал, майстер своєї справи. Дуже добрі голоси. І твори складні, виконуються на високому рівні. Розумієте, пісня це така річ, що поєднує українців. Українці люблять співати, свою народну творчість. Тут, за кордоном ми повинні об’єднуватися, ми повинні триматися разом. Пані Віта Романченко робить дуже велику справу.
Ред. Ще навесні, коли ми з Вами зустрічалися на відкритті Української суботньої школи у Бад Кройцнаху, Ви говорили, що майже у кожному великому місті Вашого Консульського округу відкриваються суботні школи для дітей. Чи відкриватимуться дитячі музичні школи чи танцювальні, хорові студії для маленьких українців?
Т.Ж. Насправді, це все залежить від самих українців, наскільки вони цього самі захочуть. А школи не те, щоб у кожному місті. Але там, де є ініціативні люди школи відкриваються. У нашому окрузі є чотири суботні школи. А ще в Саарбрюкені є Український Культурний центр (відкрився у квітні 2024 року. – Ред.), де є частково школа, а частково набір гуртків. Це не робиться централізовано, адже немає такої обов’язкової політики, це ініціатива знизу. Що люди для себе вирішать, так і буде»
Своїми враженнями поділилася активістка Німецько-Українського товариства міста Майнц (столиця землі Рейнланд-Пфальц.-Ред.) Вікторія Йост (одна із творчинь і педагогів Української художньої школи у м. Майнц).
Ред. Чому настільки важливий для всіх присутніх такий маленький – лише два роки, – ювілей?
В.Й. Я вважаю, що потрібно просто нести нашу культуру німецьким друзям. І не лише у Німеччині. Українці, де б не перебували в цей час, зобов’язані й надалі плекати, розвивати та продовжувати нашу культуру, передавати її нашим дітям. Це дуже важливо».
А тепер знову повернемося до нашої бесіди з Вітою Романченкою, яка відбулася напередодні концерту. Ми просто не могли уникнути теми війни, що обпалила кожного українця. Через яку ми всі опинилися далеко від Батьківщини, своїх будинків, через якої були змушені розлучитися сотні тисяч сімей, а батьки, брати, зовсім молоді хлопці та дівчата, лікарі та медсестри, добровольці різного віку пішли на фронт. Кожен українець нині, де б він не знаходився, пам’ятає про численні жертви, які поніс і продовжує нести наш народ! Про викрадених у рашистський полон українських дітей! Про жахливі розстріли наших полонених орками! Скільки загиблих під бомбардуваннями цивільних, зруйнованих міст та стертих з лиця землі селищ, пам’яток архітектури, шкіл, музеїв, житлових будинків, батьківських хат.
,, Я бачила, як догоряли наші музичні інструменти та архіви, та Будинок творчості у Бучі, як загинули наші етнографічні напрацювання», – зі сльозами на очах розповіла пані Віта, яка разом зі своїми підопічніми брала участь у зборі по крихтах українського етносу.
Ред. Як вийшло, що Ви взялися за організацію хору, а головне, як так сталося, що за два роки вже вдалося зібрати коло фоловерів?
В.Р. Так, справді вдома працювати з хоровим колективом – це одне, а в чужому боці – зовсім інше. Але музика є музика і де б ми не були, наша душа завжди з нами, бо пісня – це душа нації, яка співає. За ці два роки ми багато чого зробили та досягли успіху. Ми отримали приміщення для репетицій, які відбуваються двічі на тиждень. У нас з’явилося багато друзів, з якими познайомилися на різних концертах, де ми брали участь. З якими ми підтримуємо контакти. І ось на наш ювілей ми вже запросили їх. До нас приходять постійно нові люди різного віку, адже багато хто переїжджає, тож колектив постійно оновлюється. В нас багато молоді. У нас є з 11 років і набагато старші, десь 50 – 60 років. Ми встигли придбати українські костюми. Завдяки пані Ірині Денис, на наш перший ювілей однорічний у нас з’явилися вишиванки. Ми дуже вдячні цим людям, які відгукнулися. Без підтримки у чужій країні це дуже важко.
Ред. А якщо до Вас приходить якась людина, яка взагалі не може співати? Ось зовсім немає голосу та музичного слуху Ви берете такого?
В.Р. Звісно, беремо. Головне прагнення людини, адже сильне бажання творить чудеса. Це найголовніше. Знаєте, я навіть своїм досвідом, як педагогічним, так і хоровим переконалася, що всі люди мають талант, особливо українці. Кожна людина має музичний слух. Просто він не завжди через обставини розвинений. Не всі мали змогу чути українську пісню. У нас у хорі є одна родина з Харкова, де мама ще з бабусею мала можливість чути українські пісні, а ось донька вже ні. Але дівчинка настільки хотіла виступати, у неї горіли очі. І я вирішила з нею зайнятися індивідуально. Уроки вокалу не пройшли даремно, вона зараз виступає.
Ред. Тобто Ви повертаєте людям самих себе у найкращій якості?
В.Р. Точно, реалізовую їхні бажання. Виявляється, для багатьох людей виступити на сцені має велике значення. Для мене це будні, адже це моя робота. А люди, які прийшли в хор і вперше почули такі слова, як діафрагма, заокруглений звук, не побоюсь цього слова, переосмислюють себе, вони справедливо підвищують самооцінку. Я з ними працюю як з професіоналами і домагаюся професійного, а не самодіяльного звучання хору. Я і в Києві працювала із заслуженим народним хором України «Будівельник» – це аматорський хор, який створювався паралельно з хором ім. Мотузки. Сам маестро давав майстер – класи моїм хористам. Я сама в цьому хорі спочатку співала, потім стала керівником цього хору. Там люди були будівельниками, штукатурами, різних професій. Вони дуже підтягли музичну освіту. І часто виступали як другий склад хору ім. Мотузки.
Ред. І все ж, як Вам вдається на репетиціях об’єднувати настільки різних за віком людей?
В.Р. Знаєте, життя подарувало мені можливість набратися досвіду в індивідуальному підході. Мені не страшно починати працювати з трирічними дітьми і відразу розучувати хорові партії з дорослими. Молоді необхідно вчитися та переймати досвід. Вони повинні знати наші традиції та культуру. Хто, як не вони?
Ред. Ось ми і підійшли до питання про наше сьогоднішнє життя і ті обставини у зв’язку з якими ми всі тут опинилися. В Україні триває страшна війна. Ваша рідна Буча вже назавжди стала символом жахливої трагедії. Як зараз відновлюється Ваше місто, як люди знаходять у собі сили піднімати з руїн своє життя? Запитую не просто так, оскільки це інтерв’ю буде опубліковано у рубриці “Українці Незламні”.
В.Р. Ми стали Бучанським районом під час адмінреформи, яка йшла перед війною. Ми спочатку були мешканцями Київської області у Бородянському районі. Я працювала у Бородянському ліцеї №1. Музична школа згоріла, у вогні загинули наші музичні інструменти, усі ноти та всі архіви, все, що ми разом з дітьми збирали по крихтах, вели етнографічну діяльність, створювали ансамблі, все виявилося знищеним. Все це перед очима, я навіть не хочу це згадувати. Це дуже страшно. Але в своїй пам’яті я залишила тільки те, що я бачила до війни. Я Вам скажу, що наш дух та наші українці – вони не зламані. Адже ми походимо від козацького роду. А йому, як відомо, немає переводу. Нас врятує віра у майбутнє. Українці настільки сильні духом, що вони крізь усі перешкоди пройдуть та захистять свою націю. Код цієї незламності є у кожному».
До речі, на концерті були присутні заслужена діячка мистецтв України, професорка Ольга Кузнєцова, лауреатка Міжнародних конкурсів співачка Леся Сорожан, німецький змішаний хор з Ідар-Оберштайну, Вокал-Лінія, диригент Максим Жуков, музичне подружжя Оксани та Миколи Жукових, скрипка, композитор та вокаліст Мар’ян Романченко, який представив кілька власних кліпів, а на сцену вийшов із невеликим дитячим колективом.
В.Р. Звичайно, хочу побажати всім, перш за все, не забувати своє коріння. Чужому навчайся, свого не цурайся. Багато людей підходять і кажуть, що мовляв, пора б нам почати співати німецькі пісні. Але для мене це дуже болюче питання, оскільки я такий патріот нашої пісні, що я не можу поки що переступити цей бар’єр. Для мене це буде паплюження мови. Неможливо передати цю енергетику української ідентичності, коду нації. Звичайно, якщо є пісня іншою мовою, яка мені дуже подобається, я її перекладу та адаптую. Але її енергетика буде збережена лише мовою оригіналу. Моя місія, моє завдання передати наступним поколінням нашу пісню. Вони зобов’язані це передати своїм дітям та онукам. Українська пісня має звучати українською мовою, а хто захоче її зрозуміти – той це зможе зробити, переклавши її своєю мовою. Бажаю всім, щоби наша Україна перемогла. Ми вистоємо та збережемо націю».
Бесіду провела Ольга Шубіна