Попри війну і тотальну заборону полювання на дичину в мисливських угіддях України, дехто з горе-мисливців Любашівщини свідомо бере в руки рушницю і під покровом ночі, немов якийсь хижак, вирушає незаконно вбивати беззахисних парнокопитних.
Хоча, згідно зі статтею 12 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», перебування осіб зі стрілецькою зброєю в руках на лісових і польових дорогах в період воєнного часу прирівнюється до мисливства. Й кожен такий порушник, виявлений сьогодні у мисливських угіддях, автоматично вважається браконьєром.
Та декому з членів Любашівської районної організації Українського товариства мисливців і рибалок закон, як кажуть, не писаний, особливо восени, коли в розпалі — сезон полювання на парнокопитних та хутрових диких звірів. Мабуть, у них кров «бурлить» від бажання пальнути в якусь звірину зі свого дробовика, а найбільше — поласувати м’ясцем дармової дикої кізки чи кабанчика. Й на придбанні ліцензії на відстрілювання травоїдних можна суттєво зекономити!
Внаслідок злочинних дій оцих браконьєрів проти рідної природи парнокопитні втекли з ареалів свого проживання, що у заказнику Степанівка, до більш безпечних Бобрицьких урочищ. Цей факт чи не найбільше обурив єгеря і командира підрозділу територіальної оборони Бобрицького старостату Василя Заплітного, який всебічно ратує за збереження та примноження дичини у ввірених йому мисливських угіддях. Єгер повідомив, що вже провів відповідну розмову з мисливцями щодо незаконного полювання і про наслідки у разі вчинення ними правопорушення. Одним словом, спіймані на гарячому браконьєри будуть позбавлені посвідчення мисливця та права полювання і в подальшому “стрілятимуть лише з рогатки по горобцях”.
Йому також прикро, що своїми незаконними діями горе-мисливці підводять й свого очільника мисливців. Як відомо, керівник мисливської спільноти Любашівщини Сергій Курдванівський з перших днів війни влучними снайперськими пострілами «зменшує» популяцію орків, які окупували нашу землю. З фронту надходять звістки про його героїчні подвиги та його бойового підрозділу. Він мужньо і безпощадно воює з ворогом, б’є кацапню, як білку в око, одним вистрілом. У найкритичніших ситуаціях знаходить можливість виконати бойове завдання, вразивши ворожі цілі, а потім вивести своїх бійців у безпечне місце з-під ураганного обстрілу ворожої артилерії чи авіаційного нальоту.
Зрідка Сергій Олександрович навідується з передової у Любашівку, до свого офісу товариства мисливців і рибалок, щоб підписати якісь важливі папери, вирішити нагальні справи чи дати слушні поради та настанови колегам по роботі.
Пам’ятаю, як у липні 2021 року, у рік святкування 100-річчя Українського товариства мисливців і рибалок, Сергій Олександрович розповідав про розвиток мисливської галузі, трофеї та свій шлях у мисливство. За сімейними переказами, його предки — нащадки польських переселенців — декілька століть тому оселилися у благодатних надкодимських селах. Разом із сільськогосподарським інвентарем прихопили з історичної батьківщини ще й мисливське знаряддя. Тоді дичини у плавнях та степу вистачало, та й риби у повноводній Кодимі водилося чимало, тому полювання у їхньому роду було в пошані, а дичина урізноманітнювала селянський стіл.
Ще хлопчаком долучився до цієї справи й Олександр. Якось, прихопивши рушницю, привезену батьком ще з фронту, Сашко з братом подалися постріляти. Тоді хлопці отримали добрячого прочухана. Бувало, й міліціонер приводив додому юних мисливців. Щоб такого більше не траплялось, батько якось розібрав дробовика на частини і сховав у різних місцях. Віднайшли та знову вчилися влучно стріляти…
Частенько спілкуючись з ветеранами-мисливцями, Олександр Курдванівський, вже очолюючи районне товариство мисливців і рибалок, чув від них багато цікавих розповідей про полювання, мисливські байки, а ще нарікання, що за їхньої молодості в наших краях водилося більше різноманітної звірини та птаства. А зараз їх лише вибивають. На це головний мисливець відповідав, що мисливство і рибальство на Любашівщині має давні й міцні традиції. Чимало зусиль тут вкладено і вкладається у справу ведення мисливського господарства, на здійснення природоохоронних заходів, щоб залишити майбутнім поколінням велику популяцію диких тварин і птиці. Проводиться копітка робота зі збереження стад диких косуль, кабанів, розведенню фазанів. Зокрема, за сприяння Сергія Курдванівського на Кодимі навіть поселилися бобри, а в заповідних місцях перед випуском у дикий світ плекалися плямисті олені.
У відповідь на критичні зауваження земляків він також розповідав бувальщину одного зі старожилів, який був свідком винищення у наших степах дрохв. Ще на початку минулого століття ссавців в причорноморському степу було значно більше. Тут мешкали численні стада копитних, зокрема, благородних оленів, тарпанів, європейських антилоп тощо. Великими зграями проживали дрохви та стрепети. Полювання на дрохв було дуже популярним, адже птиця мала вагу близько 20 кілограмів і була досить бажаною здобиччю. Ще й було державне замовлення на м’ясо цієї птиці. А полювали на неї у наших степах варварським методом. Восени, коли холод і крижані дощі зменшували рухливість дрохв, селяни обплутували зграї сітками, а потім бідолашних птахів убивали палицями. Обпатрану дичину затарювали у бочки і відправляли в пункти заготівлі. Отак на початку ХХ століття знищили усіх дрохв та чимало видів парнокопитних…
Сьогодні справа з примноження фауни у мисливських угіддях Любашівської і Зеленогірської громад продовжується. Зокрема, у зимовий період у мисливських угіддях активно підгодовують дичину та готуються до зимового обліку.
Щоправда, за словами фахівців, однією з головних проблем для користувачів мисливських угідь є припинення видачі дозволів на регулювання чисельності хижих та бродячих шкідливих тварин бригадами мисливців.
За словами єгеря Василя Заплітного, щороку на території від Кривого Озера до Гвоздавки відстрілювали десь пів тисячі лисиць та вовків. Без регулювання щільності цих хижаків чисельність цінних видів диких тварин щороку стрімко знижуватиметься. При цьому є загроза перенесення лисицями сказу, бо ці тварини безперешкодно забігають у села і можуть покусати собак і людей. Тож Василь Іванович сподівається, що місцева та районна влада підуть назустріч мисливцям і офіційно дозволять відстрілювання лисиць і вовків. А там не забариться й ліцензійне полювання на хутрові види мисливських звірів, а після Перемоги відновиться й на птицю.
Варто додати, що питання щодо ведення мисливського господарства в умовах воєнного часу постало перед Україною не з 24 лютого цього року, а ще з 2014 року. І щоб мисливська галузь активно працювала, вже сьогодні потрібно вирішити низку нагальних проблем.
Автор – Юрій Федорчук
Фото автора і архіву В. Заплітного