Євген Рищук про те, як люди живуть під окупацією, готуються на повернення українських військ та ностальгують за колишнім життям.
Автор: Дмитро Синяк
Коли війська російського мордору вранці 24 лютого з’явилися на околицях міста Олешки Херсонської області, вони були дещо спантеличені: на їхніх картах було позначене місто Цюрупінськ. Проте стара назва, пов’язана з головним ідеологом створення більшовицьких продовольчих загонів, які відбирали в українців хліб у 1918-му, шість років тому пішла в небуття – разом із радянським минулим. Звільнення від цього минулого поєдналося з економічним підйомом Олешківської громади, що завдяки своєму вдалому розташуванню та порівняно великій кількості жителів (тут мешкає майже 40 тис. осіб) невдовзі мала б стати одною з найбагатших громад Херсонщини. Та цей розквіт перервали російські танки. Голова громади Євген Рищук примудрився, не йдучи на пряму співпрацю з «російським військовим кораблем», протягом рівно сорока днів керувати громадою зі свого нового кабінету, обладнаного у міській лікарні. Зараз Євген Миколайович пишається тим, що жоден з працівників апарату управління громадою не підтримав «руський мир» – всі відмовилися вступати до окупаційної влади. Про те, як живе Олешківська громада «під рукою орків», Євген Рищук розповів Децентралізації. Вже два тижні, як він виїхав з Олешок, та, незважаючи на це, продовжує тримати руку на пульсі й у телефонному режимі вирішувати всі проблеми. А щоб люди мали вичерпну інформацію, Євген Миколайович щодня записує відеозвернення у Facebook. Дивляться їх до 14 тис. глядачів.
Загарбники зі шприцами
Коли було окуповано Олешки?
– Близько 9 ранку 24 лютого біля міста вже з’явилися російські війська. Спершу всі побачили російські вертольоти, а згодом з’явилися військові колони: з боку Криму та з боку Скадовська і Голої Пристані. Горе було тому, хто трапився їм на шляху: вони безжально розстрілювали кожного. Однак у місто ця техніка не заходила, прямуючи до Антонівського мосту через Дніпро. Запеклі бої тривали у кількох селах нашої громади, а також, власне, коло цього мосту. Було багато загиблих – як з нашого, так і з російського боків… По правді кажучи, я не є свідком цих подій, бо о 4 ранку 24 лютого прилетів до Борисполя з відпочинку. Мій літак був останнім, що здійснив регулярний рейс до української столиці. Почувши про визнання Путіним «ЛДНР», а також про виїзд з України всіх російських дипломатів, я зрозумів, що треба негайно скасовувати відпустку.
Як ви добиралися з Києва до Олешок?
– Найважче було вибратися зі столиці – через шалені корки. Дорогою жителі громади засипали мене СМС-ками: «Через Олешки пройшло стільки-то одиниць російської техніки». Згодом їхні повідомлення стали загрозливішими: «Пройшло стільки-то кілометрів БТРів». Згодом ми навіть кілька днів не могли завезти пальне для твердопаливного котла у нашій лікарні – всі дороги були ущерть забиті російською військовою технікою. Додому (я мешкаю у Херсоні, а в Олешки їжджу на роботу) зміг потрапити лише близько 11 години вечора 25 лютого. Коли проїжджав Антонівський міст, там вже не було військових, натомість стояли розстріляні цивільні автомобілі з мертвими людьми. Також на мості було багато тіл загиблих солдатів. Згодом росіяни забрали своїх, а наших не давали ховати ще протягом кількох днів. На міст взагалі не можна було навіть ступити цивільній особі – снайпери вбивали кожного.
Чи відомо вам, наші вчасно не підірвали Антонівський міст, пропустивши орків на Правобережжя?
– Можу лише сказати, що підрив такої капітальної споруди, як Антонівський міст, вимагає досить серйозної підготовки та дуже багато вибухівки. Крім того, підрив Антонівського моста не сильно змінив би ситуацію, адже прорватися на Правобережжя можна також по дамбі Каховського водосховища, яку фактично неможливо знищити, бо тоді Херсон опиниться під водою. Українська армія намагалися заблокувати і міст, і дамбу, створивши на них щось на зразок барикад, однак ці спроби були невдалими – надто швидко просувалися росіяни. А удари нашої артилерії міст витримував.
Виходить, росіяни не заходили до Олешок у перші дні війни?
– Вони окупували промзону коло перехрестя, що знаходиться за кілька кілометрів від нашого міста. Отже, з одного боку, вони були зовсім поруч, а з іншого не надто втручалися у наші справи. Набагато більше нам дошкуляла відсутність тих, хто міг би наглядати за порядком.
Як же ви вирішили цю проблему?
– Ми започаткували патрульну службу з місцевих жителів. Понад сто чоловіків погодилися цілодобово патрулювати міські вулиці, маючи при собі лише звичайні дерев’яні палиці. Дехто намагався одягнути бронежилети, зняті із загиблих на Антонівському мості, та росіянам це не сподобалося. Вони сильно побили одного нашого хлопця у «броніку», після чого всі патрульні зняли «захист». Та, чесно кажучи, він був і непотрібний: палиць цілком вистачало, аби дати раду з місцевими п’яницями, бешкетниками та мародерами. Лише завдяки загону аж з десятьох наших патрульних черга до «АТБ» у перші дні війни не перетворювалася на м’ясорубку: люди у ній поводилися дуже агресивно. Вони скуповували стільки, скільки могли нести. Причому, забравши товари додому, поспішали назад і знову ставали у чергу. Так могло бути до п’яти разів на день. Якби не патрульні, місто також перетворилося б на суцільний базар: відчувши безкарність, торгівці повилізали зі своїм товаром в усі людні місця. Протягом двох місяців у нас трапилися кілька бійок, кілька випадків домашнього насильства та навіть одне вбивство на побутовому ґрунті. Якби не патрульні, нам було би дуже важко із цим всім. Ми розбили місто на сектори, призначили завідувачів у кожен сектор і цілодобово контролювали ситуацію.
Ви повідомляли про категоричну відмову Олешківської міської ради від організації спільного патрулювання з окупантами. Розкажіть про це докладніше.
– Нам запропонували посилити свої патрулі російськими військовими. Я сказав: «Е, ні! Я не можу нести відповідальності за ваші підрозділи…» Разом із цим, російські військові, розташовані у місті, все одно вмішувалися у роботу патрульних. Багатьох з них били за надуманими приводами. А зі злочинністю боролися своїми звірячими методами. Одного разу наші патрульні зловили наркоманів, які саме вживали наркотики. Зазвичай за подібні злочини ми карали їх кількома днями громадських робіт. Але росіяни, яких патрульні зустріли дорогою, вирішили забрати цих наркоманів із собою. І з того часу про них ні слуху ні духу. Сусідство з російською армією є дуже небезпечним, тому нещодавно я порадив хлопцям припинити патрулювання.
Коли росіяни з’явилися у самих Олешках?
– Близько 3 березня. З того часу одні підрозділи змінювали інші, мов у калейдоскопі. Найгіршими були «деенерівці». Вони грабували людей, забирали у них автомобілі, а також – і це дивувало понад усе – вигрібали з аптек шприци й усі можливі наркотичні ліки. Потім вони напивалися і стріляли з кулеметів по фазанах – у нас довкола міста цих птахів водиться дуже багато. Коли «деенерівську» босоту нарешті прибрали з міста, всі зітхнули з полегшенням. Кожен наступний підрозділ чомусь вважав за обов’язок взяти штурмом Олешківське відділення поліції, яке залишалося порожнім. Я навіть просив: «Не вибивайте, будь ласка, двері до нашої поліції, там нікого немає, а двері нам потім вставляти!» Ми вставляли ці двері тричі.
За десять кілометрів від вашої громади знаходиться знаменита Чорнобаївка з її військовим аеродромом, де вже 17 (!) разів українська артилерія знищувала російські війська. Чи справді їхні втрати були великими?
– Так, вони були великими, особливо після перших артилерійських ударів. Я особисто бачив, як у напрямку Криму згодом тягнули знищені бойові вертольоти без пропелерів. Нам тут було дуже добре чути й вибухи, які лунали на аеродромі. Загалом у перші дні війни на багатьох дорогах нашої громади залишилося чимало спалених броньованих машин окупантів, але тепер вони їх вже позабирали.
Фахові грабіжники
Чи вистачало у перші дні окупації продуктів і предметів першої необхідності? І чи достатньо їх зараз?
– Про деякі продукти я домовлявся з фермерами, й вони привозили до нас картоплю, крупи й таке інше. А хліб наші пекарні пекли самі. Спершу люди, піддавшись паніці, розбирали все, що бачили. Тому кілька тижнів ми були змушені випікати удвічі більше хліба, ніж у мирний час, – такий високий був попит. Та за кілька тижнів паніка вщухла, і ми повернулися до довоєнних обсягів. Загалом нам пощастило, бо саме в Олешках розташований регіональний склад торгової мережі. Там усього було доста. Але люди все одно годинами стирчали у чергах.
Чи не бракує Олешківській громаді медикаментів?
– Раніше держава виділяла кошти під певні пакети медикаментів, наприклад, під хірургічний. Наша лікарня мала 17 таких пакетів, і під них все було закуплене ще на початку року. Але це не ті ліки, якими люди користуються щодня, і саме їх нам зараз бракує. Дещо привозять волонтери, та це не вирішує проблеми. Також останніми тижнями почастішали випадки шахрайства з медикаментами. От зв’язується з волонтером певний місцевий житель і просить привезти йому якийсь дорогий препарат, «бо це питання життя і смерті». Волонтер зі шкіри лізе, щоб знайти цей препарат, а «хворий» згодом продає отримані ліки в інтернеті. Тож було б добре, якби волонтери перевіряли запити. Також я бачу, що найдефіцитніші таблетки й ампули, які до Олешок зазвичай везуть з Миколаєва, до людей просто не доходять. Це, наприклад, ліки від епілепсії та онкології. Нещодавно до Олешківської лікарні прийшла онкохвора жінка із села Виноградове, яка для цього подолала пішки п’ятдесят (!) кілометрів – такий сильний вона мала біль. Просила лікарів вколоти їй «хоча б щось». Тож такі лики мають бути обов’язково.
Чи зазнала Олешківська громада руйнувань?
– На щастя, практично ні. Думаю, що окупанти з першого дня війни мали плани щодо Херсонщини, на відміну, скажімо, від Київщини. Саме тому у нас практично нічого не зруйновано. Якщо кудись щось і прилетіло, то випадково. Щоправда, під час боїв було пошкоджено нашу газорозподільчу станцію, через що в олешківських будинках довший час не було газу. Та найважче нам було жити не без газу, а без зв’язку й інтернету, які росіяни кілька днів поспіль глушили. Тоді мені доводилося їздити машиною з одного кінця міста до іншого, щоб врегулювати питання, для вирішення яких у мирний час було достатньо зробити лише кілька дзвінків. Зараз у нас вся інфраструктура справна і працює. Тепер треба лишень, щоб не було росіян, тоді я зможу сказати, що у громаді все добре.
Чи правда, що ваш будинок у Херсоні пограбували?
– Причому двічі! У перший раз його відкрили, а потім закрили справжні професіонали крадійської справи. Ніхто б і не сказав, що вони не мали ключів. Злодії у будинку повиймали вентиляційні решітки, нишпорили серед книжок та навіть у морозилці. Згодом прислали мені зухвале СМС з російського номеру: «Двері закрили, грошей немає». Друге пограбування було цілою військовою операцією. Спершу окупанти перекрили вулицю, згодом від сусідів по драбині перелізли у мій двір через високий паркан. Вони нікуди не поспішали, сіли за стіл, випили горілки, дістали з холодильника закуску. Тим часом їхні поплічники познімали телевізори зі стін, поскладали на купу цінні речі. Цікаво, що вони розгаратали сейф, ключі від якого висіли поруч, на стіні. Бо сам сейф був порожнім. Дізнавшись про моїх «гостей», служба охорони зателефонувала мені, я одразу ж вийшов у прямий ефір і заявив: «Цієї миті російські солдати грабують мій будинок». Хвилин через п’ять їх там вже не було. Певно, злякалися, що отримають на горіхи від начальства, яке теж могло переглядати мої ефіри. Грабіжники забрали тільки доньчин комп’ютер та мій фотоапарат.
«Прибили долоні до паркану цвяхами…»
Чи траплялися на території вашої громади випадки звірств, аналогічні до тих, що сталися у Бучі?
– Священник із села Раденськ розповідав мені про наступне. Одного дня росіяни привезли до села з Криму гуманітарну допомогу. Люди казали: «Звідки той гуманітарний одяг? Чи не з Бучі?». А потім один з місцевих мешканців розчавив російські «дарунки» трактором. Так-от, окупанти згодом повернулися і, не знайшовши того тракториста, вирушили до власника трактора. Щоб покарати його, вони прибили долоні цього чоловіка цвяхами до паркану. Як вам така історія? Також іншого дня двом нашим хлопцям-патрульним прострелили животи. Ще іншого патрульного заарештували, дізнавшись, що він отримав легке кульове поранення руки у перші дні війни. Орки шукали поранених українських бійців, яких ми поспіхом повиписували з лікарні. Вони змогли взяти у полон лише трьох важкопоранених – з кількох десятків. Буквально пару днів тому їх відвезли кудись на трьох «швидких».
Що є приводом для викрадення людей російськими військовими?
– Переважно підозри у шпигунстві. Але для того, щоб ці підозри виникли, достатньо просто не сподобатися якомусь російському солдату. Крім того, росіяни цілеспрямовано шукають волонтерів української армії й тих, хто служив на Донбасі. Так у перші дні війни окупанти забрали голову Олешківської спілки бійців АТО Олександра Зарівного. Тепер про нього немає жодної інформації і я навіть не знаю, де шукати її.
Чому такі люди, як він, вчасно не виїхали з громади?
– Я і сам цього не розумію. Адже було очевидно, що в Олександра щонайменше будуть проблеми з окупаційною владою. Коли рідні казали йому про це, він гордо відповідав: «Я ні від кого ховатися не буду!»
Утекти з-під окупації
Чи багато людей виїхали з громади?
– У нас було дві хвилі евакуації. Перша сталася після Бучі. Коли всі побачили, що накоїли відступаючі російські солдати на Київщині, багатьох наших жителів як вітром здуло. Я тоді ще лишався у громаді, бо бачив, що можу сяк-так керувати нею. Наступна хвиля трапилася, коли з’явилася чутки щодо примусової мобілізації мешканців Херсонщини. Арестович тоді прямо закликав з екрану телевізора: «Тікайте!» Тими днями з громади щодня виїжджали тисячі машин. Я думаю, загалом протягом цих двох хвиль евакуації Олешки залишили близько 40% жителів. З довколишніх сіл, ніде правди діти, виїжджали менше. У селах людям важко залишати господарство, розуміючи, що його, швидше за все, розграбують і знищать.
Ви виїхали з другою хвилею?
– Так, і, власне, мій виїзд посилив її. Хоча я згодом заявив у Facebook, що мусив залишити громаду через загрозу моєму життю, та люди не особливо повірили цьому. Вони подумали: «Рищук щось знає, він виїхав недарма, тож і нам треба тікати звідси якнайшвидше!» Я боявся, що люди запанікують, побіжуть всі на раз, і тоді можуть трапитися дуже небажані речі. Дотепер до мене щодня телефонують і питають: «Миколайовичу, що робити? Чи виїжджати нам?» Я кажу: «Виїжджайте, тільки обережно і не всі одразу». Причому виїжджати раджу не тільки я. Перед самим моїм виїздом з громади один зі старших офіцерів-росгвардійців, які стояли в Олешках, порадив: «Бери сім’ю й тікай! Доброго вам тут нічого не буде!»
Ви сказали, що існувала реальна загроза вашому життю та здоров’ю. Що ви мали на увазі?
– Мушу сказати, що протягом рівно сорока днів росіяни поводилися з олешківською місцевою владою, можна сказати, акуратно. Пропонували співпрацю, закликали до неї, але не загрожували. Та на початку квітня мені зателефонував один з «кураторів» і сказав: «Давайте будемо щось вирішувати. Я приїду завтра, поговоримо про те, як будемо далі жити». Я одразу ж зрозумів, що буде після моєї категоричної відмови у співпраці. Наприклад, голову Голопристанської громади Олександра Бабича, якого викрали ще 28 березня, не можуть знайти й досі. Чесно кажучи, я більше непокоївся не за себе, а за доньку, яка чекала на мене у Херсоні. Тому одразу ж після цього дзвінка вирушив до обласного центру. За десять восьма перетнув Антонівський міст. Російський солдат невдоволено запитав мене, чого це я так пізно їду і чи знаю я, що за десять хвилин починається комендантська година. Я сказав, що затримався на роботі, і він пропустив мене. Наступного дня, рано вранці, я виїхав у колоні інших автомобілів на Снігурівку, а звідти – на неокуповану територію.
Отже через Снігурівку ще можна виїхати?
– Це містечко за два місяці війни кілька разів переходило з рук у руки. Протягом усіх двох місяців війни дорога через Снігурівку була. Але близько тижня тому ситуація змінилася – виїзд з міста закрили. Не знаю, для чого це робиться і не виключаю, що таки для примусової мобілізації.
У мережі багато інформації про вивезення всіх охочих з окупованої Херсонщини до Запоріжжя польовими дорогами за великі гроші. Це правда?
– Правда. Є місцеві умільці, котрі вивозять людей на неокуповану територію, беручи від 1,5 до 4 тис. грн з особи. Російські війська у Херсонській області стоять не дуже щільно, і просочитися через їхні бойові порядки можна. Принаймні, багатьом це вдається. Але ви, мабуть, самі розумієте, наскільки небезпечною є така подорож. Є випадки обстрілів та навіть бомбардувань таких машин. Інший шлях на територію, підконтрольну українському уряду, веде через Мелітополь. Однак після розстрілів цивільних автомобілів на цьому шляху їздити ним практично перестали.
Спроба спротиву
Ви не погодилися співпрацювати з країною-агресором. А інші? Чи є колаборанти серед представників української влади в Олешках?
– Пишаюся тим, що можу відповісти на ваше питання негативно. За два місяці не виявилося таких, хто погодився б перейти під російський прапор, і це є чималою проблемою для окупантів. Всі сорок днів, протягом яких я керував громадою, ми, наскільки це було можливо, уникали контактів із загарбниками. Для цього у перший же день війни пішли з міської ради, обираючи інші локації чи виконуючи свої обов’язки віддалено. Особисто я, щоб зайвий раз не їздити через небезпечний міст до Херсона, оселився у лікарні. А мій перший заступник виїхав на контрольовану українською армією територію, взявши із собою всі основні документи міської ради і всі печатки. Решта працювали до останнього часу.
Отже окупаційну владу наразі не сформовано?
– Так, причому не тільки владу, у громаді відсутні всі державні структури, бо ніхто не хоче співпрацювати з росіянами. Один пенсіонер ще української міліції зізнався мені, що йому наполегливо пропонують очолити міську поліцію, але він відмовляється. Подібна ситуація з усіма… Окупанти близько доби протримали жителя Олешок, директора Херсонського обласного драмтеатру Олександра Книгу – просто тому, що він є лідером громадської думки у цілій області. Орки хотіли, щоб він закликав до єднання з росією, але Олександр відмовився. Його відпустили.
Чи не пропонували вам росіяни повернутися до Олешок?
– Пропонували, запевняли, що «так буде краще». Але я сказав, що не повернуся ні за що. Я – працівник українського місцевого самоврядування і хочу ним залишатися. Поки зможу, керуватиму містом віддалено. На разі сміття з Олешок вивозять, газ є, вода є, електроенергія є, вуличне освітлення працює. От тільки патрулі ми познімали.
Херсонщина відзначилася великою кількістю проукраїнських мітингів. Чи були такі в Олешках?
– Звісно, ми проводили такі мітинги. Причому я був чи не єдиним міським головою, який офіційно очолював їх, – я завжди йшов попереду колони демонстрантів. Але після першого тижня протестів росіяни почали навідуватися до тих, хто був найактивнішим на мітингах і проводити з ними «виховну роботу». Після цього у багатьох сильно зменшилося бажання відкрито протестувати проти окупації. Людей можна зрозуміти – всі хочуть жити.
Однак близько тижня тому у селі Великі Копані Олешківської громади, невідомі вночі замінили російський триколор на старостаті на український прапор. Отже беззбройний спротив чиниться не тільки у містах?
– Та звісно, що люди проти російської окупації! Ще й як проти! Але незважаючи на це, я би не радив їм вдаватися до подібних акцій, бо вони лишень дратують окупантів. Побачивши жовто-блакитний прапор, росіяни сказали, що закриють село на в’їзд і виїзд, закриють ринки й репресують сім’ю, у будинку якої знайдуть знятий триколор. Чи цього добивалися люди, які знімали прапор? Спротив повинен мати конкретний результат, який наближає перемогу. А так…
Чи беруть олешківчани до рук зброю, щоб таки добитися цього конкретного результату? От, наприклад, у Мелітополі місцеві партизани за два місяці ліквідували близько ста росіян.
– Мені невідомо про такі випадки в Олешках, хоча зброю наші люди мали. Наприклад, у селі, що належить до нашої громади, у перші дні війни були важкі бої, протягом яких розтрощили кілька машин зі зброєю. Так-от мешканці села порозтягали цю зброю по хатах. Добре би вони ще з неї стріляли, так ні: за давньою селянською звичкою, вони просто забрали те, що погано лежало. Яким же був результат цього? Росіяни перевернули догори дригом кожне горище і кожен підвал у селі, позривали підлоги у хатах і разом зі зброєю забрали й кілька селян, які видалися їм підозрілими. Згодом окупанти виклали у мережу відеоролик, у якому добре видно, що саме вони знайшли. Серед усього військового виявилося багато комплектів рацій. До речі, багато зброї порозтягали після боїв за Антонівський міст місцеві роми.
Чи отримують мешканці Олешківської громади пенсії?
– Близько 30% пенсіонерів раніше одержували пенсії готівкою через «Укрпошту». У березні наше відділення ще нашкрябало грошей для них, але у квітні йому вже не було чим платити. Адже привезти готівку не було можливості. У Мелітополі російські солдати вкрали близько 3 млн грн «пенсійних» грошей, отже нам не варто й намагатися провезти їх на окуповану територію. Щоправда, на банківські картки гроші поки що надходять. Проте оформити ці картки непросто, бо відділення «Ощадбанку» в Олешках закрилося, треба їхати до Херсона. Перший час отримати готівку можна було також у супермаркетах, але тепер ця мережа вже не працює. Загалом картками можна розраховуватися дедалі рідше, бо завозити товари з території, підконтрольної українському уряду, підприємцям дуже складно. Крім того, якщо платіжні термінали ламаються, відремонтувати їх у бізнесменів немає можливості.
Чи є у вас інформація щодо підготовки окупантами на Херсонщині псевдореферендуму, що має на меті приєднання області до росії чи створення «ХНР»?
– Ніхто у нас не готує виборчих дільниць, ніхто не збирає паспортні дані. Я підозрюю, що ніякого референдуму не буде. На якійсь одній дільниці у Херсоні проведуть виставу з гастролерами з Криму й переодягненими солдатами, а потім на РосТВ скажуть, що референдум відбувся у цілій Херсонській області, і 99,9% мешканців проголосували «за». Якби таке голосування відбувалося насправді, ніхто б у ньому участі не брав. Якщо у 2014-му році у людей ще були якісь ілюзії стосовно росії, то зараз, після того, що росія зробила з Донецьком, Луганськом та навіть із Кримом, всі відчайдушно не хочуть опинитися у «ХНР».
Ви, мабуть, потрапляли у цілком конкретні ситуації, коли було складно визначитися, як чинити правильно? Розкажіть про них.
– Ось недавно до міської лікарні прийшли близько двадцяти озброєних російських солдатів, і їхній командир запитав у головного лікаря, які медичні препарати потрібні її закладу. Головний лікар відповіла: «Жодних! Мені треба тільки одне: щоб ви поїхали геть з моєї країни!» Офіцер промовчав, але скажіть мені, скільки разів головний лікар зможе так відповідати? Вона ж ризикує життям, коли свідомо йде на конфлікт. Інший випадок. Кілька тижнів тому хлопець з дівчиною пізно увечері їхали машиною з Олешок до Каланчака. Щоб не наражатися на небезпеку, виключили фари. І з розгону влетіли у розбиту російську гармату, яку окупанти кинули просто посеред дороги. Від деформації автомобіля ноги дівчини затиснуло, і вона не могла вибратися. Ніч видалася морозяна, і дівчина легко могла замерзнути. Хлопець подзвонив нам, і ми відправили на цю дорогу наших працівників Державної служби з надзвичайних ситуацій. Однак росіяни не пропустили їх через блокпост. Мовляв, зараз комендантська година, чекайте до ранку! Врешті-решт до місця ДТП пропустили священника і депутата міської ради, які разом із водієм зуміли витягнути дівчину з автомобіля.
Чи чекають місцеві жителі Олешківської громади на повернення української армії?
– Так, дуже чекають, але розуміють при цьому, що у випадку таких боїв, які зараз тривають на Донбасі, вони опиняться у дуже складній ситуації. Адже евакуюватися на територію, підконтрольну Україні, вони навряд чи зможуть. А евакуація до росії світить можливістю опинитися у Сибіру. Також всі раптом зауважили, що ховатися від обстрілів особливо ніде: в Олешках майже немає бомбосховищ, а ті, що були, забрали під штаби росіяни. Коло самого Антонівського мосту є великий житловий масив, і всі розуміють, що коли розпочнуться бої за цей міст, масив можуть зрівняти із землею. Але я понад усе боюся не боїв. За два місяці ми звикли до війни, і смерть вже не лякає нас так, як колись. Прокинутися одного ранку у «ХНР» – ось що страшніше за смерть! Зараз всі жаліються мені: «Євгене Миколайовичу! Скільки планів ми мали! Які перспективи перед нами відкривалися! Де все це тепер?!» Я під’юджую: «А ви ж казали, що все погано!». Вони опускають очі: «Та то ми просто так казали, щоб ви не розслаблялися». Сумують люди за Україною, дуже сумують…
Джерело – сайт “Децентралізація”